Через 15 років після смерті відомий дизайнер Александер Макквін стає головною фігурою музейної моди: від Лісабона до Нью-Йорка і Лондона його роботи більше не експонати — вони — новий канон.

Його давно немає серед нас, але ім’я Александра Макквіна знову й знову повертається у простір, де пам’ять стає матеріальною: у музейні зали, серед світла, що падає на тканини, скроєні так, ніби вони дихають. П’ятнадцять років після його самогубства — у сучасному світі термін, достатній, аби остаточно зникнути з колективної пам’яті. Та з Макквіном сталося навпаки: він перетворився на легенду, яка знову й знову опиняється в центрі уваги. Його ім’я на афіші — гарантований хіт будь-якої культурної події. Макквін створив нову мову, яку досі намагаються тлумачити куратори, історики моди й цілі інституції. Роботи дизайнера повертаються, мов привиди високої моди, що відмовляються підкорятися часу. Макквін залишається не просто частиною культурного канону, а його пульсуючим ядром. Його естетика — це конфлікт, доведений до абсолюту. Його покази — це театр, що відмовляється опускати завісу. І його присутність сьогодні — парадоксальна, майже фізична: у світі, який постійно оновлюється, саме Макквін знову і знову стає точкою тяжіння не як ностальгічний спогад, а як актуальна сенсація.

Божественний Макквін

Навесні 2026 року Calouste Gulbenkian Museum у Лісабоні перетворюється на одну з головних модних точок Європи. Виставка Art & Fashion—масштабний проєкт, що стирає межу між музейним мистецтвом і haute couture, —триватиме з 18 квітня до 21 червня 2026 року в головній галереї Фундації Gulbenkian за адресою Av. de Berna 45A, Lisboa. Концепція експозиції побудована на ідеї, яка ще десять років тому могла здатися провокаційною: мода давно перестала бути додатком до мистецтва й сама стала його повноцінною формою. Саме тому поруч із живописом старих майстрів, античними артефактами, скульптурою та ювелірними роботами тутопіняються сукні й кутюрні образи від Alexander McQueen, Cristóbal Balenciaga, Yves Saint Laurent,Vivienne Westwood, Jean Paul Gaultier та Azzedine Alaїa.

В експозиції представлено понад сто творів із колекції Gulbenkian та близько 140 модних об’єктів — від історичного haute couture до сучасного дизайнерського авангарду. Але головне тут не кількість, а принцип зіставлення. Проєкт уже називають одним із найамбітніших музейних fashion-висловлювань року. І не лише черезгучні імена. Art & Fashion фактично фіксує момент,коли музеї остаточно перестають сприймати моду яксь другорядне. У Лісабоні сукні легендарних дизайнерів існують у тій самій площині, що й живопис,скульптура або декоративне мистецтво — як об’єкти, здатні пережити свій час і стати частиною великого культурного канону. І один із найсильніших діалогів експозиції виникає саме між роботою «Мадонна з немовлям» Яна Госсарта, відомого як Мабюз, та кутюрним образом Alexander McQueen для Givenchy з колекції весна/літо 1997 року.

На перший погляд, між ними — майже п’ять століть дистанції. Але експозиція руйнує цей часовий бар’єр миттєво. Ренесансна «Мадонна з немовлям» випромінює сакральний спокій, вибудуваний через золото, тишу й майже надприродну ніжність композиції. І навпроти — Макквін, який відповідає на цю ж саму ідею святості мовою високої моди: вручну розписаний шовк, драматичний силует, плащ, що сприймається не як предмет одягу, а як літургійний жест. Це не просто сукня, натхненна живописом. У контексті виставки робота Макквіна зчитується як повноцінний сучасний аналог релігійного полотна — такий самий ретельно сконструйований, емоційно заряджений і одержимий красою. Його Givenchy періоду 1997 року колись зустрічали зі скандалом і нерозумінням, але сьогодні ці речі сприймаються майже пророчими: вони поєднують середньовічну урочистість, агресію haute couture дев’яностих і театральність, яку сучасна мода досі намагається наздогнати. Картина й кутюр існують не у форматі «оригіналі відлуння», а як два рівноцінні шедеври, створені в різні епохи однією й тією ж одержимістю — бажанням перетворити красу на щось майже релігійне. І в цьому діалозі Макквін знову доводить те, що музеї по всьому світу повторюють уже багато років: його роботи давно вийшли за межі моди й стали частиною великого культурного канону.

МET повертає Макквіна

У травні The Metropolitan Museum of Art відкриває одну з головних fashion-виставок року — CostumeArt, масштабний проєкт Costume Institute, що остаточно стирає межу між модою, живописом і скульптурою. Costume Art стала першою великою виставкою у нових постійних галереях Costume Institute, де мода остаточно подається не як прикладне ремесло, а як форма високого мистецтва. Серед експонатів — роботи Александра Макквіна для Givenchy, поставлені в один ряд із творами, що переосмислюють саме поняття тіла як мистецтва. У цьому є майже літературна іронія. Саме ті колекції дизайнера для Givenchy, які у 1997 році французька преса зустріла майже з ненавистю, називаючи їх вульгарними, агресивними й непридатними для спадщини дому Hubert de Givenchy, сьогодні перетворилися на музейні реліквії XXI століття. Його дебютну haute couture-колекцію для Givenchy тоді буквально розривали критики: надто театральна, надто жорстока, надто британська для паризької аристократичної моди. Але саме ці речі — з ренесансними мадоннами, військовими силуетами, золотим шиттям і майже єретичною красою — тепер стали одними з головних перлин виставки в MET. Сьогодні музей фактично визнав: Макквін не руйнував високу моду — він розширював її межі до рівня мистецтва. Виставка Costume Art у The Metropolitan Museum of Art проходить з 10 травня 2026 по 10 січня 2027 року.

Макквін в Tate

Восени 2026 року Tate Britain відкриє одну з найгучніших культурних подій сезону — виставку The 90s:Art and Fashion, масштабний проєкт, присвячений десятиліттю, яке назавжди змінило британську моду, мистецтво й саму візуальну мову попкультури. Експозиція триватиме з 8 жовтня 2026 року до 14 лютого 2027 року в головній будівлі Tate Britain на Millbank у Лондоні. Куратором виступив Едвард Еннінфул —людина, яка фактично була всередині цієї епохи ще в дев’яностих, працюючи в культовому виданні i-D та формуючи нову британську fashion-естетику.

Головним акцентом цієї виставки стане саме Александр Макквін. Tate розглядає його не просто як дизайнера епохи, а як одну з центральних фігур культурного вибуху дев’яностих, яка стерла межу міжподіумом, перформансом і сучасним мистецтвом. Його колекції тут існують поруч із роботами Young British Artists, фотографіями Юргена Теллера та провокаціями Дам’єна Герста — і це сусідство здається абсолютно органічним. Концепція The 90s: Art and Fashion побудована навколо ідеї антигламуру й творчого хаосу, який народився у Британії після рецесії початку дев’яностих. Це була епоха, коли клубна культура, гранж, незалежні журнали, rave-сцена й мода перестали існувати окремо. Саме в цьому середовищі Макквін перетворив fashion-шоу на форму культурного шоку: його покази були жорстокими, сексуальними, театральними й майже апокаліптичними водночас.

Tate прямо підкреслює, що саме такі дизайнери, як Макквін та Хуссейн Чалаян, зруйнували кордон між одягом і мистецьким висловлюванням. Особливий акцент виставка робить на тому, наскільки радикально Макквін випередив свій час. Те, що в дев’яностих здавалося скандалом або fashion-провокацією, сьогодні читається як музейний канон. Його роботи в Tate — не архів моди, а історичні артефакти епохи, яка навчила британську культуру говорити про клас, тіло, насильство, сексуальність і владу через образ. І саме тому присутність Макквіна тут настільки домінантна: виставка фактично показує, що без нього неможливо уявити саму візуальну ДНК дев’яностих.

Експозиція також об’єднає твори Вів’єн Вествуд, культурного канону Джона Гальяно, Дем’єна Герста, Трейсі Емін, Сари Лукас та десятків інших художників, фотографів і дизайнерів, які сформували нерв британської культури кінця XX століття. Але навіть у такому складі саме Макквін постає центральною фігурою — дизайнером, чия спадщина через п’ятнадцять років після смерті не перетворилася на ностальгію, а навпаки —стала ще більш актуальною для музейного світу.

Макквін знову доводить те, що музеї по всьому світу повторюють уже багато років: його роботи давно вийшли за межі моди й стали частиною великого культурного канону

Макквін популяризує Шотландію

У шотландському місті Данді у новому музеї дизайну V&A Dundee відкрилася одна з найамбітніших модних виставок року —Catwalk: The Art of the Fashion Show. Масштабний проєкт, який триває з 3 квітня 2026-го до 17 січня 2027 року, досліджує понад століття історії подіуму: від камерних паризьких салонів до гіпнотичних fashion-шоу епохи Instagram і livestream. Та головний нерв виставки — це, без сумніву, спадщина Александра Макквіна.

Саме він перетворив подіум на територію перформансу, психологічного театру й технологічного жаху. Одним із центральних образів експозиції стала легендарна сукня з жіночої колекції prêt-à-porter Alexander McQueen весни/літа 1999 року — та сама біла сукня, яку під час шоу розмалювали роботизовані пульверизатори, просто на моделі Шалом Гарлоу. Цей момент давно увійшов у пантеон найвизначніших fashion-перформансів ХХ століття. Під звуки «Лебедя»Сен-Санса Шалом Гарлоу стояла на обертовій платформі між двома промисловими роботами, які спершу «вивчали» її рухами механічних хижаків, а потім раптово вистрілили потоками чорної та кислотно-жовто-зеленої фарби. Макквін перетворив модель не просто на манекен, а на живе полотно — між красою, насильством і машиною.

Для самого дизайнера це була маніфестація його головної ідеї: мода не має бути «гарною». Вона повинна тривожити, шокувати, залишати шрам у пам’яті. Саме тому творчість Макквіна сьогодні виглядає настільки сучасною — у час, коли фешн дедалі частіше тяжіє до видовища, вірусності й емоційного перевантаження. Catwalk: The Art of the Fashion Show також показує, як Макквін змінив саму природу модного шоу.

Його покази були ближчими до кіно, інсталяції чи contemporary art, ніж до традиційного подіуму. Поруч із роботизованою сукнею представлені архівні фото, відео та матеріали,що демонструють, як дизайнер будував власний всесвіт— похмурий, театральний і майже апокаліптичний. На виставці також представлені роботи Balenciaga, Chanel, Maison Margiela, Prada та Dior, однак саме Макквін тут виступає фігурою, яка остаточно стерла межу між модою та мистецтвом.

Автор: Павло Лужецький