Ведучий урочистостей Павло Віслогузов розповів, як не боятися своєї публічності й використовувати її на власний зиск.

Життя — доволі строката книжка, і ведучий урочистих та протокольних заходів Павло «Поль» Віслогузов переконався в цьому на власному досвіді. Цей харизматичний чоловік має в колоді значно більше козирів, ніж приваблива зовнішність. Гості презентацій, які проводить наш герой, почуваються легко і затишно. Та чи знають вони, що наукові роботи Павла, написані ним за часів студентства, досі використовуються у методичках аграрних університетів? Або що він має орден Добровольця і медаль «За заслуги перед містом Ірпінь», якими ніколи не хизується?

Власне, як і медаль, популярність має два боки, адже з її появою приходять не лише успіх і гроші, а й неминучі заздрощі, що наразі звуться модним словом «хейт». Як же використати публічність із користю для себе, водночас не перетворюючись на пихатого хвалька?

Досьє Like In UA

Народився 12 липня 1992 року в Кадіївці, Луганська область.
Закінчив Луганський національний аграрний університет за фахом «інженертехнолог харчових технологій».
Улюблений колір — усі відтінки зеленого, особливо смарагдовий.
Мріє побувати в Італії, хоча приємно вражений поїздкою у Грецію.
Улюблена книга — «Вбивство у Східному експресі» Агати Крісті.
Улюблений вид спорту — танці, хоча для підтримки форми відвідує спортзал.
Улюблена страва — окрошка.

Вродливе відображення у дзеркалі додає не лише популярності, а й відповідальності. Я доволі довго ставився до своєї зовнішності зі скепсисом. Поступово створив власний стиль і навчився себе краще подавати. Але якщо вже на твою зовнішність звертають увагу і роблять компліменти — цим треба вміти користуватися, в адекватному сенсі. Не треба забувати, що публічні особи завжди перебувають під ретельною увагою спільноти, яка помічає не лише твої успіхи, а й помилки. Приваблива зовнішність — місточок, яким люди до тебе йдуть, і тобі вирішувати — лагодити його чи руйнувати. Звісно, це інструмент, але точно не зброя. Він може допомогти відчинити певні двері, проте, опинившись всередині, треба використати значно дієвіший арсенал. Іншим словами, це як шампанське, коли бульбашки зникли. Якщо за зовнішністю не стоїть нічого більшого, повага людей швидко розвіється.

Урочистості й протокольні заходи водночас дуже схожі й докорінно відмінні. В обох випадках це сцена, емоції та уявна стежка, якою ти ведеш гостей події. Але якщо, скажімо, на весіллі можна дозволити собі більше теплоти, імпровізації й душевності, то на державному прийомі важливі точність, стриманість і дипломатичність. Мова начебто одна, але через різні формати її використовуєш по-іншому. Головне, що має залишатися незмінним у будьякій ситуації, — це повага. Все інше змінюється, як і наш буремний світ. Візьмімо, наприклад, дрес-код. Звісно, на офіційний прийом не можна прийти у шортах і футболці, але є значно важливіший чинник — структурованість і подача власної обізнаності конкретного формату ведення заходу. Варто бути цікавим і влучним, адже недоречні або надто часті жарти можуть легко зіпсувати враження від самої події. До того ж не треба забувати, що ми не всезнайки. Якщо відчуваєш, що не вельми розумієшся на якійсь темі, краще додатково підготуватися. Коли це стається безпосередньо на заході, є сенс передати мікрофон тим, хто ліпше підготовлений у цьому питанні.

Публічні особи мають або позбутися поганих звичок, або глибоко їх приховувати. Авжеж, не варто гратися у святих, але коли тебе бачать люди, треба навчитися себе контролювати. Не через те, що боїшся осуду, а насамперед тому, що ти — приклад для інших. Якщо світло падає на тебе, треба зробити все можливе і неможливе, щоб воно не показало твоєї темряви. Я теж різний, але ніколи не дозволяю собі бути фальшивим. Не приховую, наприклад, що курю, хоча не стандартні сигарети, а так звані «айкоси». Іноді на перервах це допомагає у спілкуванні, особливо коли знайшов саме свою аудиторію. До того ж питання шкідливих звичок теж доволі відносне. Чи є вживання кави шкідливим? Є люди, що розповідають, які вони порядні, добрі й законослухняні, а потім виявляється, що вони котів топлять. Отакі «звички» є значно шкідливішими.

Будь-який вчинок відомої людини сприймається широким загалом крізь криве дзеркало. Кожен має нести відповідальність за свої вчинки. Не варто забувати, що люди бачать у тобі свою проєкцію. Хтось бачить у вчинках впевненість — і це надихає, хтось бачить успіх — і це дратує, хтось бачить блиск — і не здогадується, скільки праці й виснаження за цим стоїть. Світ сьогодні дивиться крізь лінзи — і вони не завжди чисті. Та якщо називати речі своїми іменами, багато з того, що по-сучасному зветься «піаром», є відвертим лицемірством. Я думаю про те, як подаю себе людям, і очікую цього від моєї спільноти. У власному колі можна поговорити й про проблеми, й про сердешні справи, але коли йдеться про роботу — ти вже належиш своїй аудиторії й маєш дарувати їй позитивні емоції.

Ведучи захід, ти не маєш права на власний настрій, адже мусиш дбати про настрій інших. Іноді прокидаєшся не в гуморі чи з тобою впродовж дня стається щось не вельми приємне, але ти приходиш на захід, де від тебе чекають усмішки й гарного настрою. Тож шукаєш у собі чарівну кнопку і вмикаєш її. Я несу гарний настрій так само вправно, як офіціант — келих вина. З іншого боку, мені дуже щастить на гарне самопочуття саме у дні подій — ніколи не болить голова і не трапляється шлунковий спазм. Але якщо на заході аудиторія втомлена, а мета замовників — енергія і драйв, я зроблю все, щоб навіть «мерці прокинулися». Це нагадує хист лікарів, що вправно готують маленьку дитину до щеплення. І зрештою, коли бачу, що вдалося подарувати людям хороший настрій, мені самому стає краще.

Коли тобі заздрять, це означає, що ти чогось досяг. Іноді жартома кажу, що навіть трохи сумую, бо мені не так часто заздрять. А якщо й заздрять, то додають: «по-білому». Що таке «по-білому» чи «по-чорному»? Як на мене, заздрість — це такий собі податок на успіх. Якщо тобі заздрять, це означає, що ти не стоїш на місці, самовдосконалюєшся, розвиваєшся. Головне — не перетворитися на того, кому заздрять не через талант чи харизму, а через зверхність. Стикаючись із проявами «хейту», я рефлексую — прокручую в голові захід і роблю «роботу над помилками». Саме так сталося, коли знявся у кліпі Камалії. Я стояв на яхті й уперся пальцями ніг, щоб не з’їхати. Коментатори одразу помітили й почали жартувати: мовляв, «погляньте, як у нього аж пальці зігнулися». Що ж, добре, що ці кадри не потрапили у фінальний монтаж, але відтоді я пильную, щоб усюди все було ідеально рівно.

Якщо колись і зроблю героїчний вчинок, тоце буде не заради «лайків» у соцмережах. Ми живемо в час, коли відомі люди навчилися робити добро на камеру або задля звітності. Та справжні вчинки варті поваги тоді, коли вони приносять результат, навіть якщо ніхто не бачив самого процесу. Я не викладаю пости про те, скільки задонатив для ЗСУ, але живу у злагоді з власною совістю, бо зробив це. Єдине звернення від мене до підписників у соцмережі було пов’язане з тим, що мамі моєї знайомої потрібні були кошти на операцію — і за порівняно невеликий час збір був успішно закритий.