Мій близький друг якось сказав: «Мрія має бути виключно ідіотською» — тобто повністю відірваною від реальності, з легким присмаком недосяжності. Марракеш ідеально підходив на цю роль: рожеве місто, оповите легендами, у самому серці Марокко — улюбленець дизайнерів, режисерів і вічних хіпі

Моя любов до Марокко — як пазл, зібраний із яскравих уламків культових фільмів («Касабланка», «Виживуть тільки коханці», «Під покровом небес»), зі старих фото Іва Сен-Лорана, Instagram-нотаток зірок — від Мадонни до сестер Хадід, із байок про пригоди «роллінгів» і легенд про загублену хіпі-колонію в Марракеші.

Менеджера турфірми я попередила ще з порогу: готова переплатити за номер з видом на океан. Він виразно подивився на мене і спокійно відповів: «З вашого вікна, як і з усіх вікон усіх готелів у Марракеші, океану не буде видно. Бо Марракеш — майже в самому центрі країни. Поруч — підніжжя засніжених гір Високого Атласу, а за кілька годин їзди — безкраї простори Сахари».

ПІД ПОКРОВОМ НЕБЕС

Колись усе Марокко називали просто — Марракеш. Назва країни походить від іспанського спотворення цього слова — Maruecos, утвореного від арабського Марракуш, що означає «червоний». Місто справді мало теракотові стіни, які зливалися з пустельним ландшафтом — не для краси, а задля безпеки: щоб губитися на тлі пісків.

Сьогоднішній Марракеш розділений на дві частини: новий район Геліз із широкими вулицями, макдональдсами, карфурами, сучасними готелями, ресторанами й торговельними центрами… Але ж не заради цього ви сюди приїхали, правда?

Отже — вам дорога у старе місто, в Медину.

Глинобитні стіни Медини нагадують велике рожеве печиво з дірочками. Між ними снують марокканці у просторих смугастих джеллабах, юрмляться продавці каштанів, арахісу, солодощів і прохолодних напоїв.

Місцеві гопники миттєво вираховують розгубленого туриста — безтурботного європейця з картою в руках — і вже за мить приязно нав’язують «екскурсію». Шум, гам, спека і нескінченний трафік. Світлофорів і «зебр» тут майже не існує. Ті два світлофори, що мені все ж трапилися, ігнорували всі: пішоходи, водії автобусів, таксі, мотоциклісти й навіть візники з віслюками.

ЗНАЮ ПАРОЛЬ, БАЧУ ОРІЄНТИР

«Не діставай карту. Телефон і гаманець — у труси. Іди впевнено, навіть якщо не туди», — інструктував мене мій досвідчений тревел-друг. Так, мовляв, тебе буде складніше впізнати як туристку. (Можливо. Але мені б ще обличчя менш здивоване — без виразу шоку від усього, що відбувається навколо).

Якщо все ж наважитеся йти без карти, орієнтуйтеся на купол мінарету Аль-Кутубії — 70 метрів заввишки, із трьома бронзовими кулями. Вісім століть — і мечеть залишається головним орієнтиром Марракеша. Подібних мінаретів збереглося лише три: ще в Рабаті та Севільї. Як і в більшості мечетей Марокко, вхід сюди дозволений лише мусульманам.

Поряд — сад. Тут повільно прогулюються продавці чаю з велетенськими чайниками, худі коти гріються на сонці, а місцеві мешканці неквапом балакають на лавках. У повітрі — пряний аромат. Це канабіс. Формально заборонений, але вирощується й продається майже повсюдно.

Тут і в Танжері Вільям Берроуз написав свій «Голий сніданок». Логічно, еге ж?

КРИВІ УСМІШКИ ДЖАМАА-ЕЛЬ-ФНА

Я була цілком готова оминути площу Джамаа-ЕльФна, обмежившись ретро-фото Іва Сен-Лорана з нею на тлі. І справа була не лише в назві, що перекладається як «зборище мертвих» — до ХІХ століття тут продавали рабів і проводили публічні страти.

Під час підготовки до поїздки я натрапила на коментар одного туриста, який назвав найяскравішим враженням у місті… «чорних дантистів», що працюють просто посеред площі. Це була, без перебільшення, найдурніша й наймиліша тревел-історія, яку я коли-небудь чула.

Додайте до цього заклинателів змій, фокусників, кишенькових злодіїв — і навіть титул «об’єкта спадщини ЮНЕСКО» не викликав у мене великого бажання туди йти.

Але — шукаючи фреш зі знаменитих марракеських апельсинів, я не туди перейшла дорогу, звернула не в той бік… Повз мене на відстані витягнутої руки промчав віз із туристами, і я раптом опинилася прямо перед заклинателями змій.

Ви можете скільки завгодно запевняти мене, що у змій видаляють зуби, але чи бачили ви кобру за два кроки від себе? Як на сонці виблискує її шкіра, як надувається капюшон… А я — бачила.

Зробивши різкий крок убік, я врізалася у… «чорного дантиста», що сидів просто на землі, схилившись над коробкою з людськими зубами й олдскульними щипцями.

СУК-КОХАННЯ

Прискоривши крок, я замість виходу з площі випадково зайшла просто в серце марракеського ринку — суку, що прилягає до Джамаа-Ель-Фна.

Якщо ви вмієте торгуватися — це ваш шанс. Якщо ні — не дивуйтеся, коли на вас образяться: продавець запитає, звідки ви, і з сумом у голосі скаже, що розуміє — вам не по кишені. Не ведіться: це просто частина гри. Дізнавайтеся ціну і сміливо діліть її навпіл. А потім ще навпіл. І ще раз — поки не дійдете до майже справедливої вартості килима, срібних прикрас, розписного посуду, бабушів та інших скарбів.

Не любите торг? Тоді вам — в Ensemble Artisanal на авеню Mohammed VI. Там ціни фіксовані — без знижок, але на рівні тих, до яких довелося б довго торгуватися на базарі. Вхід вільний, простір — безпечний, на відміну від лабіринтів суку, де злодії діють групами. Якщо спитаєте дорогу — вас можуть спеціально завести глибше, далі від людей.

Я довго ігнорувала чоловіка у потертій кофті, який уже втретє нахилявся «зав’язати шнурки». На четвертому разі я насторожилась. На п’ятому — розвернулася. Він ще трохи ішов за мною. Досвідчені мандрівники радять у такому випадку заговорити з ним, ніби ви давно знайомі — це часто збиває з пантелику дрібних крадіїв.

Жвавий торг точиться і біля руїн палацу Ель-Баді. Від нього лишилися лише стіни й лелеки, що обрали їх для гнізд. Спостерігати за ними з оглядового майданчика — одна з головних розваг. Давні марокканці вірили, що лелеки — це мешканці далекого чарівного острова, які час від часу стають птахами, а потім — знову людьми. Можливо, тому, що їхні токуючі рухи нагадують молитовні пози.

САД ВІД КУТЮР

«Марракеш навчив мене кольору. До Марракеша все було чорним», — згадував Ів Сен-Лоран. У 1966-му він уперше приїхав сюди — й закохався безповоротно. Разом із П’єром Берже вони придбали віллу кобальтового кольору, що раніше належала художнику Жаку Мажорелю. Той колекціонував рослини з усього світу — нині в саду росте флора з усіх п’яти континентів. За заповітом, прах Сен-Лорана розвіяли саме тут.

Туристів тут завжди багато, тож готуйтеся: в кадрі будете не лише ви. Для шанувальників — поруч музей Іва Сен-Лорана. Архітектурне бюро Studio KO створило теракотову будівлю з фасадом, що нагадує тканинну текстуру — натхненну архівами кутюр’є. Усередині — культові образи: сукня Мондріана, костюми на честь Пікассо, піджак із вишивкою за мотивами Ван Гога. Темна зала. Фото та відео — заборонені. Саундтрек — Satisfaction від The Rolling Stones.

Ідеальне завершення візиту — м’ятний чай у внутрішньому дворику музею. А потім — ще один, уже на даховій терасі Медини. Із солодощами. А може, з тажином чи кус-кусом. Спробуйте просто бути — тут і зараз.

Бо повітря Марракеша наповнене іншими звуками, ароматами, ритмами та людьми. Відчуття дезорієнтації та чарів — як у «Під покровом небес» Бертолуччі. Але це вже не кіно.

Це — з вами. І насправді.

Enjoy.