“Слава” — новий український фільм про суд над убивцею Степана Бандери — майже завершено. Cinema Sound UA оголосила про те, що історико-політична драма від режисера Дениса Соболева нарешті готова до премʼєри. Закритий показ вже пройшов у Львові. 

“Ідея цього фільму виникла досить давно. Нас зацікавив судовий процес над Богданом Сташинським — агентом КДБ, який вбив у Мюнхені Лева Ребета і Степана Бандеру. Під час відкритого суду світ уперше почув прямі свідчення про те, що Радянський Союз використовував політичні вбивства за кордоном як інструмент державної політики.

Однак довгий час ми не могли знайти правильну кінематографічну форму. Навколо суду одночасно відбувалося багато процесів: працювали німецькі слідчі й адвокати, західні спецслужби переслідували власні інтереси, журналісти формували суспільне сприйняття справи, а українська політична еміграція намагалася довести, що йдеться не лише про злочини окремого агента, а про відповідальність держави, яка віддала наказ”, — розповідає Денис Соболев, режисер стрічки, — “Було важливо не перетворити цю історію на перевантажену реконструкцію суду. Так само ми не хотіли створювати чергову пострадянську картину про нібито всесильний КДБ, який контролює все і якому неможливо протистояти. Нас більше цікавило інше: чому така велика система боялася людей, які не мали власної держави, армії чи значних ресурсів, але продовжували говорити про незалежну Україну”. 

“Поступово стало зрозуміло, що цю історію потрібно розповідати через Славу Стецько. У центрі фільму — середовище української політичної еміграції: Ярослав Стецько, представники ОУН та Антибільшовицького блоку народів, журналісти, адвокати й політичні союзники. Але саме Слава стала героїнею, через яку глядач входить у цей складний світ. Вона працює з пресою, бере участь у підготовці інформаційної кампанії, сперечається, переконує і разом зі своїми однодумцями намагається змусити світ говорити не лише про виконавця вбивств, а й про радянську систему, яка стояла за ними. Водночас вона бачить, що навіть союзники України мають власні політичні інтереси і не завжди готові визнавати Україну самостійним суб’єктом.

Тому «Слава» — не традиційний біографічний фільм і не історія однієї людини, яка самотужки змінює хід подій. Це політична драма про боротьбу українців за право бути почутими у світі. Саме тому події 1962 року так гостро перегукуються із сучасністю. Україна й сьогодні змушена доводити, що вона не територія між державами, які вважають себе великими, а самостійний суб’єкт, який має право визначати власне майбутнє”, — говорить Денис. 

Під час роботи над стрічкою команді проєкту довелося зануритися в специфіку роботи радянських спецслужб та детально дослідити історичні документи: “Найбільше вражає те, наскільки системною була діяльність радянських спецслужб. Це була не просто боротьба з окремими політичними противниками. Існувала величезна державна машина, яка роками стежила за людьми, впроваджувала агентів у їхнє оточення, створювала фальшиві документи, поширювала дезінформацію, організовувала провокації, чинила психологічний тиск і здійснювала фізичне знищення”, — розповідає режисер, — “У документах КДБ поруч із планами політичних убивств можна знайти майже абсурдні операції: спроби скомпрометувати людину через її родичів, підроблені некрологи, брошури з фальшивими біографіями, побутові провокації. І за всім цим стояла величезна бюрократія: накази, звіти, кошториси, погодження”.

“Найстрашніше — це буденність зла. Людину могли роками переслідувати, готувати її викрадення або вбивство, а в документах це виглядало як звичайна службова робота.

Водночас у матеріалах спецслужб відчувається їхній справжній страх. Вони боялися не лише озброєного спротиву. Вони боялися слова, газетної статті, пресконференції, публічного виступу, самого існування української політичної еміграції. Тому що ці люди руйнували головний радянський міф — нібито Україна добровільно є частиною імперії. Підготовка в широкому сенсі тривала кілька років. Архівний пошук не закінчився після написання сценарію. Нові документи, фотографії, свідчення і деталі з’являлися вже під час зйомок і навіть на етапі монтажу. Це був процес постійної перевірки: чи могла людина сказати саме так, чи існував такий документ, як працювали журналісти, як поводилися представники спецслужб, якою була політична атмосфера того часу”. 

Перші постери стрічки вже представлені — створені в форматі агітаційних плакатів, вони одразу занурюють глядача в епоху кінокартини. “Візуальна стилістика фільму і постера насамперед пов’язана з творчістю Георгія Нарбута та Ніла Хасевича. Для нас це не просто художнє цитування, а данина пам’яті людям, які своєю творчістю формували українську візуальну мову і працювали на утвердження незалежної України.

Ми виходили з того, що навіть постер має бути не лише рекламою фільму. Він також повинен працювати як інструмент повернення пам’яті про українців, які багато зробили для незалежності, але досі залишаються недостатньо відомими широкій аудиторії. Тому ми свідомо відмовилися від декоративного ретро і стилізації під красиву музейну реконструкцію 1960-х років. Візуальну форму фільму ми наблизили до динамічного політичного чорно-білого плаката того часу — жорсткого, контрастного, емоційного і дуже прямого. Звідси походять композиція кадру, робота зі світлом і тінню, різкі графічні акценти, контрастне зображення, газетна фактура, архівні фотографії, документи та політичні матеріали, які стають частиною самої драматургії.

Візуальні ефекти у фільмі використані максимально непомітно. Вони допомагають прибрати сучасні деталі, відновити міське середовище, розширити простір окремих сцен та поєднати художнє зображення з архівними матеріалами. Для нас було важливо, щоб технології не привертали уваги до себе, а створювали цілісне відчуття епохи”, — розповідає команда проєкту. 

Найскладнішою частиною роботи над стрічкою було створення звуку. Саме аудіоефекти стали найважливішими для створення цілісного враження глядача. “Слава» — нетипова й багато в чому нестандартна для українського кінематографа картина. Від самого початку мені хотілося знайти особливу звукову мову: з одного боку — сучасну й зрозумілу сьогоднішньому глядачеві, а з іншого — таку, що максимально точно занурювала б його в атмосферу тієї епохи. Одним із головних завдань було створити відчуття часу не лише через декорації, костюми чи зображення, а й через звук: міські простори, інтер’єри, транспорт, людські голоси, тишу, побутові деталі. Саме звук часто непомітно формує у глядача відчуття достовірності того, що відбувається на екрані, — говорить Володимир Третьяков, саунд-продюсер стрічки: «Особливу роль у фільмі відіграє музика». Вона не просто супроводжує події, а розкриває внутрішній стан героїв, підкреслює кульмінаційні моменти й допомагає відчути те, що персонажі не завжди можуть висловити словами. Нам потрібно було дуже делікатно провести цю музичну лінію крізь усю картину — немов нитку крізь полотно вишивки, щоб вона об’єднувала епізоди, але не ставала нав’язливою.

Робота над звуком тривала протягом усього виробничого циклу: від запису на знімальному майданчику до редагування діалогів, створення атмосфери, саунддизайну та фінального зведення. Це був складний і багатошаровий процес, тому що кожна сцена вимагала не лише технічної точності, а й пошуку правильного емоційного рішення”.

“Дуже часто звук, записаний на знімальному майданчику, надходить до постпродакшену із великою кількістю сторонніх шумів. Діалоги можуть бути недостатньо розбірливими, голоси — нерівними за тембром і гучністю, а акустика різних локацій — надто контрастною”, — ділиться Володимир про важливі фактори, які впливають на якість звуку у кінокартинах. “Наше завдання полягає не лише в тому, щоб технічно очистити запис. Потрібно відновити природність сцени й створити таке звукове середовище, у якому глядачеві буде легко стежити за історією. Він має чути кожне важливе слово, відчувати простір, атмосферу й емоції персонажів, але не замислюватися над тим, як саме це було зроблено.

“Я вважаю, що найкращий кінозвук — це той, який глядач не аналізує окремо від фільму. Він просто занурюється в історію і вірить у те, що бачить та чує. Якщо звук раптом починає надмірно привертати до себе увагу, якщо певний ефект стає нав’язливим, сцена здається порожньою або діалог втрачає розбірливість, глядач виходить із цього емоційного стану.

Саме тому ми прагнемо до повної гармонії між діалогами, музикою, шумовим оформленням, атмосферами й драматургічною концепцією картини. Кожен елемент має працювати не сам по собі, а на одну спільну мету — допомагати розповідати історію”. 

Робота в кіно для Володимира була дитячою мрією, а досвід роботи з музикою дозволив Третьякову стати визначним продюсером сьогодні: “Саме музика навчила мене чути драматургію, ритм, паузу, емоційне напруження і взаємодію різних елементів у межах одного твору. Я довго йшов до цієї професії, багато навчався, здобув дві вищі освіти за спеціальністю в Україні. Згодом проходив професійне стажування в Німеччині, у Гамбурзі. Упродовж багатьох років підтримував тісні стосунки з іноземними колегами та партнерами, вивчав їхні підходи до створення сучасного кінозвуку, організації виробництва та взаємодії між режисером, продюсером і звуковою командою.

У 2018 році разом із партнерами ми відкрили й сертифікували першу в Україні студію Dolby Atmos. Це стало важливим етапом не лише для нашої компанії. Робота в правильно спроєктованій і відкаліброваній студії дає можливість буквально розглядати звук під мікроскопом: чути найдрібніші деталі, неточності, шуми, зміни тембру та просторового розташування. Завдяки цьому рішення стають точнішими, а сам робочий процес — ефективнішим. Навіть після багатьох років у професії мене не перестає захоплювати те, наскільки сильно правильний звук може змінити сприйняття сцени й усього фільму”. 

Звісно, професійна команда проєкту забезпечила якість та успіх стрічки “Слава”. Вже зараз формується фестивальна стратегія для презентації фільму: “Важливо правильно визначити міжнародну прем’єру, адже від неї значною мірою залежить подальший маршрут фільму. Серед основних напрямів ми розглядаємо Tallinn Black Nights Film Festival, який традиційно приділяє значну увагу кінематографу Центральної та Східної Європи, а також FilmFestival Cottbus у Німеччині. Для нашого фільму це природні майданчики, оскільки «Слава» говорить про радянський тоталітаризм, політичні вбивства, українську еміграцію та боротьбу за міжнародне визнання України.

Ще один важливий напрям — Канада, де існує велика українська громада та є аудиторія, яка добре розуміє історичний контекст картини. Тут ми розглядаємо як великі міжнародні фестивалі, так і спеціалізовані фестивалі українського кіно та окремі покази для діаспори. Водночас фестивалі для нас не є самоціллю. Ми хочемо, щоб фільм побачили українці в Україні й за кордоном, а також іноземна аудиторія, яка знає про сучасну війну, але часто значно менше знає про її історичне коріння. Тому паралельно з фестивальним маршрутом ми плануємо спеціальні покази, дискусії та співпрацю з університетами, музеями, українськими інституціями й діаспорними організаціями”, — говорить команда. 

Неможливо зменшити значущість стрічки для України сьогодні. “Слава» — це фільм не лише про конкретний судовий процес, не лише про КДБ і навіть не лише про українську історію. Це фільм про природу імперії. Імперії можуть змінювати назви, прапори, державний устрій та офіційну ідеологію. Але їхня внутрішня логіка залишається незмінною: заперечити право інших народів на власну історію, голос, культуру, державність і майбутнє. Якщо цей народ не погоджується — його намагаються залякати, розколоти, дискредитувати або знищити.

У різні часи для цього використовували армії, депортації та фізичне винищення. У ХХ столітті до них додалися спецслужби, політичні вбивства, агентура, дезінформація, підроблені документи й пропаганда. Сьогодні до цього арсеналу додалися цифрові технології, соціальні мережі та нові способи маніпулювання суспільствами. Змінюються інструменти, але не змінюється мета — позбавити інші народи права самостійно визначати свою долю.

Саме це ми бачимо у фільмі. Суд над Богданом Сташинським викрив не просто злочини одного агента. Він показав систему, яка вважала нормальним вбивати людей на території інших держав лише тому, що вони говорили про незалежну Україну. Але ще важливіше інше: навіть коли злочин імперії стає очевидним, світ часто намагається сприймати його як окремий епізод. Знайти винного виконавця, засудити конкретну операцію, висловити обурення — і водночас не ставити питання про саму систему, яка знову й знову породжує такі злочини.

У цьому і полягає міжнародне значення фільму. Він говорить про небезпеку, яка виникає тоді, коли з імперією намагаються домовитися, не розуміючи, що будь-який компроміс вона сприймає не як завершення конфлікту, а як можливість перегрупуватися, накопичити сили й продовжити наступ. Для українського глядача «Слава» — це також повернення власної історії та власних героїв. Не абстрактних постатей із підручника, а живих людей, які без держави, без армії та без достатніх ресурсів продовжували боротьбу за право України існувати.

Для міжнародної аудиторії це можливість зрозуміти головне: нинішня війна не є випадковим конфліктом, який виник через одну політичну помилку чи одного правителя. Це прояв значно давнішої імперської традиції, яка століттями не визнає права України та інших народів на самостійне існування. Тому «Слава» — фільм про те, що суть імперії не змінюється з роками й століттями. І доки світ не навчиться розпізнавати не лише окремі злочини, а й сам імперський механізм, минуле знову і знову повертатиметься у новій формі та нових війнах”, — ділиться Денис Соболев.