Відкриття Віденського балу — важлива культурна подія, яка об’єднує людей через мистецтво і підкреслює роль культури у складні часи. Маріанна Цвєтінська — українська оперна співачка, відома своєю майстерністю і глибиною виконання. В інтерв’ю ми говоримо про її шлях у музиці, підходи до творчості та те, як мистецтво може підтримувати й надихати в умовах змін.

Маріанно, ваша участь у відкритті Віденського балу — це справжня честь. Як ви готувалися до події?

До кожного виступу я завжди ретельно готуюся, вчу твори, які обрала, або повторюю ті, що вже є в моєму репертуарі. З кожним виходом на сцену хочеться рости та вдосконалюватись, тому я відпрацьовую складні місця та каденції у творах, стараюсь тримати голос у тонусі.

Що вам найбільше імпонувало у цій ініціативі?

Віденський бал — це не лише світська подія, а символ традиції й поваги до мистецтва. Особливо цінно, що така традиція живе в Україні навіть у час війни. А головне — цей захід має благодійну мету: зібрані кошти спрямують на підтримку наших захисників.

Як ви почали свій шлях в опері?

Я співаю й люблю музику змалечку, але справжня закоханість в оперу та усвідомлення її масштабу прийшли на першому курсі консерваторії. Моя викладачка, професорка Нонна Андріївна Суржина, прищепила мені повагу до професії, культури звуку й глибокого аналізу творів. Саме вона спонукала мене свідомо обрати оперу — жанр, що захоплює музичною, драматургічною й людською глибиною.

Який момент у вашій кар’єрі вважаєте визначальним?

Після консерваторії я майже одразу вийшла на велику професійну сцену. Було лячно й непросто, але водночас — неймовірно натхненно: я відчувала себе частиною великого мистецтва. Тоді ж зрозуміла — опера не терпить поверхневості й потребує повної віддачі. Важливим етапом у моїй кар’єрі став прихід до Львівської національної опери. Саме тут я відчула творчу й особисту свободу, можливість зростати та розкривати свій голос так, щоб він звучав повно та яскраво.

Як ви підходите до вибору ролей?

Кожна оперна партія — це вимоги до голосу, техніки, стилю й епохи. І водночас — до акторського перевтілення. У Львівській національній опері мій репертуар сформувався відповідно до політики театру: Бланш із «Діалогів кармеліток» Пуленка, Мирослава із «Золотого обруча» Лятошинського, Душа Катерини зі «Страшної помсти» Станковича, Аретея з «Алкіда» Бортнянського. Давно зі мною Джільда з «Ріголетто» та Віолетта з «Травіати» Верді. До деяких партій у моєму репертуарі я доросла і вимріяла їх, як-от Мікаела з «Кармен» Бізе та Мімі з «Богеми» Пуччіні.

Для мене сцена — це завжди більше, ніж вокал, це прожите життя героїні

Яка арія є для вас найбільш емоційно значущою?

Найбільш емоційно значущою для мене є партія Віолетти Валері з опери «Травіата» Джузеппе Верді. Я виконую її вже десять років і брала участь у трьох постановках. У 2016 році в Дніпровському оперному театрі я пройшла конкурс на головну партію — одразу після консерваторії. Це стало для мене несподіваним, але вирішальним шансом. Роль Віолетти — це велика відповідальність: і вокально, й емоційно. Протягом вистави проживаєш ціле життя героїні — її злети, жертви й останній подих. Я відчуваю Віолетту дуже особисто, вона мені близька.

Яке місце у вашому житті займає музика поза сценою?

Я співала змалечку й мріяла стати співачкою: домашні концерти, гуртки, шкільні вистави, свята — музика завжди була поруч. Згодом, відкривши для себе класику, я особливо полюбила камерні твори — вокальні цикли й романси, які із задоволенням виконую. Маю кілька дорогих серцю камерних програм у Дзеркальній залі Львівської опери. А для відпочинку й натхнення слухаю джаз.

Які ще види мистецтва вас надихають, окрім опери?

Обожнюю поезію Олени Теліги та шістдесятників — Вінграновського, Симоненка, Павличка. Вже кілька років зачитуюсь поезією Сергія Жадана. Люблю живопис. У Львові моїм відкриттям став художник та сценограф Євген Лисик. Мене вражають роботи Любомира Медведя та братів Риндзаків.

Як ви знаходите баланс між кар’єрою та особистим життям?

Для мене особисте й професійне тісно переплетені, адже я заміжня за талановитим диригентом Іваном Чередніченком. Він — мій приклад і натхнення. Я пишаюсь ним і стараюсь виправдовувати його очікування. Ми часто говоримо про роботу, бо живемо мистецтвом і новими ідеями. Любимо подорожувати, бути на природі — серед гір, водоспадів, лісів. Це наповнює, заспокоює й дарує нове творче дихання.