Виробляючи прошуто в Україні, австрійський бізнесмен Томас Бруннер віддано працює як заради перемоги, так і задля зближення культур рідних для нього країн.
Потрапивши в Україну випадково, я одразу зрозумів, що моє майбутнє саме тут. Я певний час працював представником однієї з міжнародних компаній, і мене відрядили у Київ. Приїхавши в Україну, я буквально закохався в цю землю і цих людей із першого погляду.
Працюючи у харчовій царині, неможливо не любити українську кухню. Як на мене, борщ — неперевершена страва, хоча моя слабкість — вареники з вишнею. Тут варто зазначити, що впродовж останніх п’ятисеми років українська кухня дуже швидко розвивалася, підсилюючись і збагачуючись останніми світовими тенденціями. Зокрема, власне самі заклади поступово позбувалися нашарування не стільки традиційності, скільки архаїчності. Як на мене, це загальносвітова риса. У рідній Австрії спостерігаю схожі процеси. Адже не можна обмежувати австрійську кухню виключно шніцелем.
Мій бізнес пов’язаний із харчовою промисловістю, а саме, з м’ясною галуззю. Ми з партнерами виробляємо прошуто під торговою маркою TOMASO, і нашу продукцію можна придбати у мережі Good Wine.
Українці — доволі вправні підприємці, які також є вельми працьовитими. Всі залишки так званої «радянщини» пов’язані з тим, що нічого не стається миттєво. Для мене очевидно, що українці, які займаються бізнесом, навчилися брати на себе відповідальність. Я це помічав навіть двадцять років тому, адже зовсім молодим людям доводилося брати відповідальність не лише за власні родини, а й за батьків.
Українцям ще варто підсилити вміння і можливості в царині комунікації. Йдеться про спілкування на рівні взаємної поваги, коли не так важливо, хто бере участь — керівник чи підлеглий.
Спочатку я спілкувався виключно російською, адже української тоді не знав. Процес відбувався поступово, бо мені доводилося переглядати контракти тощо. Час від часу я брав уроки, але до вільного використання мови було ще далеко. Прискорився я у навчанні десь із 2014 року, адже навіть проживаючи з дружиною у такому російськомовному місті, як Дніпро, ми свідомо «українізувалися». Остаточно це сталося з початком повномасштабної агресії, коли навіть знайомі харків’яни принципово перейшли на українську. До того ж я постійно спілкуюся з українською молоддю, а це неможливо без знання рідної для них мови.
Наразі я живу на Черкащині, адже саме тут розташоване наше виробництво. До цього ми з родиною мешкали у Дніпрі, адже саме звідти родом моя дружина. Але з початком повномасштабної війни я задля безпеки вивіз сім’ю в Австрію, вирішивши перебувати ближче до власного бізнесу.
Я маю можливість порівняти Віденські бали у Відні й у Києві, адже побував на обох заходах. Як на мене, провідна різниця в тому, що у Відні все-таки більше танцюють. Я зовсім не припускаю, що українці не вміють танцювати! Просто у Відні до цього справді готуються і принаймні упродовж чотирьох місяців вправно беруть уроки танців. До того ж Віденський бал — своєрідна пігулка для гарного настрою. Навіть якщо ви геть не вмієте танцювати, ви не підете з такої події в поганому гуморі. Наостанок, Віденський бал давно став культурною візитівкою Австрії.
Не приховуватиму, що був готовий до подій 24 лютого 2022 року, хоча до останнього відмовлявся у це вірити. Коли дізнався новини, спочатку було страшно, причому не стільки за себе, скільки за родину і дітей. Тож я насамперед вивіз їх в Австрію.
Я вирішив зберегти власний бізнес, адже не готовий прощатися з Україною. Річ не лише у бізнесі, а й у друзях, партнерах, спогадах. Це двадцять років мого життя, і я нікому їх не віддам. Вірю у нашу спільну перемогу. Власне, друзі жартують, що я більше вірю в Україну, ніж вони.
Має бути баланс між роботою та відпочинком, хоча і власне робота має приносити задоволення. Не треба забувати й про натхнення, бо жодні прибутки не будуть у радість, якщо терпіти не можеш того, чим займаєшся.
Я готовий підписатися під цією фразою: «Дисципліна — це любов до себе».
Моїм дітям 12 і 6 років, і я намагаюся прищепити їм любов до здорового способу життя. У студентські роки, я, звісно ж, дозволяв собі зайвого, але, знайшовши внутрішній баланс, переконався, що можу жити без шкідливих звичок.
Я завжди намагаюся планувати наступний тиждень. У неділю ввечері складаю розклад, до того ж на початок тижня планую те, що мені менше подобається.
Навчання — вічний процес, адже навіть у молодої людини можна дечого навчитися. Я люблю спілкуватися з цікавими особистостями, адже це теж своєрідне збагачення. Наостанок хочу, щоб мене потім згадували як людину, що сприяла зближенню України й Австрії.
