Яблонська залишила по собі слід, який сяє крізь час: її харизма, сила духу та неповторна індивідуальність досі надихають і захоплюють. 
АВТОРКА: Ірина Денисова
КОЛАЖ: Ірина Татаренко-Русс

Коли наприкінці двадцятих років минулого століття добропорядні галицькі панянки бачили вершину своєї життєвої самореалізації винятково в ідеально випечених сирниках, недільних богослужіннях та праведному вихованні майбутніх ксьондзів, двадцятирічна Софія Яблонська вирішила, що цей затишний світ патріархального спокою для неї затісний. Небажання підкорятися заздалегідь написаному сценарію провінційного буття привело доньку священника спочатку до бунтівного Парижа, а згодом — у непроглядні джунглі Індокитаю та закриті марокканські касби, де доти не ступала нога жодного європейця. Маючи в руках лише важку кінокамеру, яку тубільці вважали диявольською скринькою для викрадення людських душ, та безмежну внутрішню свободу, вона свідомо кочувала планетою, перетворюючи свої мандри на перші в історії української культури екзотичні тревел-репортажі.

Ванільний дороговказ
Дитинство Софії, розпочате в мальовничому селі на Львівщині, досить швидко втратило свій ідилічний галицький акцент, коли родина через батьківський раптовий приступ москвофілії не опинилася в Таганрозі. Проте сухий клімат батьківщини Чехова, дошкульні приазовські вітри, смерть від тифу молодшого брата Мирона викликали в юної дівчини лише глибоке роздратування трудовою школою, де її наполегливо вчили шити взуття під акомпанемент надміру округленої чужої мови. Повернувшись 1921 року на рідну Львівщину після того, як батько-священник кардинально переглянув свої політичні погляди й отримав нову парафію, Софія почала хапатися за все й одразу, намагаючись надолужити згаяний час. Вона затято студіювала акторську майстерність, вчилася кроїти одяг, відвідувала жіночі комерційні курси й керувала двома кінотеатрами в Тернополі, усім своїм єством бунтуючи проти традиційної долі галицької попівни, чиї інтереси зазвичай не виходили за межі молитовника та гаптування. Ще малою дівчинкою, зацікавившись екзотичними стручками ванілі, вона пообіцяла собі колись пробити землю й дістатися до країни, де проста квасоля видає такі божественні пахощі. Отже, назбиравши трохи грошей, 1927 року Софія сміливо чкурнула до Парижа. Подібний вчинок у консервативному середовищі вважався нечуваним зухвальством, адже добропорядній незаміжній дівчині не пасувало їхати без чоловічого супроводу до європейської столиці моди, кабаре та джазу. У Парижі Софія, ігноруючи суспільні упередження, заробляла на життя миттям вікон, позувала оголеною художникам-авангардистам за тридцять франків за три години, опановувала професію кінооператора, абсолютно не переймаючись тим, що живе без вінчання з маляром Крістіаном Кальяром. Саме там на неї звернув увагу Володимир Винниченко, охрестивши дівчину «цікавим продуктом нашої милої історії». Проте не отримавши від Софії взаємності, ображений Вінниченко вдався до глузування. Яблонська вдалася до улюбленого способу розв’язання проблем:від задушливої атмосфери пліток і перешіптування Парижа втекла до сонячного Марокко.

Піщані обрії
Опинившись на землях Магрибу, Софія миттєво забула про європейську меланхолію, з головою поринувши в колорит арабських площ, наповнених сильними запахами спітнілих тіл, печеної баранини та цитрусових дерев. Мандрівниця мешкала не в ізольованих готелях для заможних європейців, а  серед звичайних марокканців, споглядаючи життя крізь призму філософії «волі Аллаха». Ба більше, їй вдалося потрапити до закритих мусульманських гаремів, де під час розмови з місцевим каїдом, який наївно вважав українців та росіян одним народом, вона затято накреслила на землі мапу, пояснюючи здивованому султану, що її сорокамільйонна нація має власну культуру та величезну територію. Чотири місяці африканських блукань трансформувалися в рукопис, який галицькі видавці прагнули назвати легковажно — «Одним скоком до Марокко», проте авторка наполягла на витонченішому варіанті — «Чар Марока», що згодом став справжнім бестселером. Повернувшись ненадовго додому, аби допомогти матері з сімейним пансіонатом та остаточно здобути диплом кінооператора, Софія зрозуміла, що її навколосвітня подорож тільки починається.  Уклавши фінансову угоду з французькою торговою фірмою, яка забезпечувала її коштами в обмін на унікальний відеоматеріал, вона вирушила до Індокитаю, відвідавши за наступні два роки Єгипет, Лаос, Камбоджу, Китай, Нову Зеландію та Австралію.

Диявольська скринька
Робота кінооператора в азійських провінціях тридцятих років вимагала від Софії неабиякої винахідливості, оскільки місцеве населення щиро вірило, що об’єктив камери безповоротно викрадає людську душу, а поява білої жінки з апаратом у руках узагалі сприймалася як провісник судного дня. У чайній провінції Юньнань, де селяни в паніці розбігалися від дивної європейки, Софія орендувала на базарі крихітний магазинчик нібито для продажу автомобілів, обклеїла його стіни газетами й через маленьке прорізане вічко таємно фільмувала повсякденне життя. Вона сміливо стрибала в човен під час руйнівних потопів, аби зафіксувати стихію, перехворіла на малярію та дивом вижила після укусу бананової гадюки. А знайомство із маковим молочком у китайських курильнях ледь не переросло в хронічну опіумну залежність. Цю проблему, як всі попередні, Яблонська, знову ж таки, вирішує втечею.

Земля кочівниці
Велика навколосвітня мандрівка Софії Яблонської завершилася там, де зазвичай починаються класичні жіночі романи. У Китаї вона закохалася у французького дипломата Жана Удена, з яким створила міцну родину й народила трьох синів. Свою мрію побудувати велику гуцульську хату в Карпатах, для якої вона навіть власноруч створила детальний макет, Софії довелося поховати через початок Другої світової війни, що назавжди відрізала її від рідної землі. Останні роки свого насиченого життя перша українська тревел-блогерка провела на французькому острові Нуармутьє у затишному будинку, побудованому за її власним проєктом, де під вікнами квітли рідні серцю мальви та соняшники. Доля судила Софії піти у засвіти так само стрімко й несподівано, як вона колись увірвалася в українську літературу, адже шістдесятичотирирічна мисткиня загинула в автомобільній аварії на звичайній європейській дорозі, коли везла до паризького видавництва рукопис своєї останньої книги спогадів «Дві міри — дві ваги». Залишивши по собі унікальні кадри світу, якого вже давно не існує, та соковиті репортажі, Софія Яблонська назавжди залишилася символом внутрішньої свободи, жаги до пізнання і поклику до пригод.