У львівському Jam Factory Art Center відкрилася виставка “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”, яка стала рефлексією української буденності, саундтреком якої стала постійна криза.

Робота та життя під сирени, ранкова кава під новини про поранених та вбитих, казочка дітям на ніч під вибуху “не поряд” — українська буденність вже котрий рік нагадує той самий блокбастер, який не хочеться переглядати. Про те, як ми виживаємо в умовах постійної кризи, як самоорганізовані мистецькі ініціативи стають порятунком та про спільні спроби вижити, говорять з нами роботи виставки “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”. 

Назва інсталяції іронічно натхненна мемом з собакою, що сидить посеред кімнати, охопленою полумʼям, та відповідає: “this is fine”. Іронія не тільки відображає здатність закрити очі на найстрашніше та “робити що можеш щодня”, а й здатність самоорганізовуватись, створювати спільні ініціативи та працювати над суспільним добробутом. 

Виставка представляє 26 самоорганізованих ініціатив, заснованих після 2014 року. В фінал нещодавного конкурсу, який став першим етапом до створення проєкту “ВСЕ НОРМАЛЬНО))” увійшли ініціатива харківʼян Насті Хлестової та Антона Ткаченка — Weaving та робота «Художники бігають. Самоорганізовані мистецькі простори та ініціативи», створена кураторами львівської галереї «Товари з Європи» Анастасією Шергіною та Ігорем Тимощуком. 

В рамках суспільного діалогу виставка говорить не тільки про жах звичайного життя в країні наразі, а й про складність існування незалежних мистецьких ініціатив, яким стає дедалі складніше виживати на ринку. Підвищені ціни на оренду, комунальні послуги, економічна криза, обстріли все частіше стають причинами закриття творчих проєктів. Через швидкоплинність після радісного відкриття багато мистецьких центрів залишають по собі хіба що фотографії. 

Київська “Квартира 14” художника Михайла Алексєєнка та кураторки Мадлен Франко, одеська Noch художниці Олександри Кадзевич та письменника Гаррі Краєвця стали тими самими прикладами, які вимушено припинили існування. Проте виставка говорить не тільки про зникнення, а й про прекарність — як типовий стан для мистецтва наразі. Це стан, який проявляється через спільне користування ресурсами, підтримку та розбудову власної інфраструктури. Саме вона наразі штовхає на перший погляд “закриті та ізольовані” творчі кола до розширення та побудови спільноти. Адже тільки єднання та спільна творчість рятують в хиткому світі химерних умов.