Творець мистецтва, художниця, філантроп, громадська діячка, засновниця еко-арт фестивалю Earthmate, дружина та мати чотирьох дітей Лана Кауфман в ексклюзивному інтерв’ю для LIKEinUA розповіла про свій шлях як художниці, благодійні проекти, творчі плани, картини і про те, як їй вдається поєднувати побут, кар’єру та виховання чотирьох дітей.

Як почалася Ваша кар’єра художниці — чи це було початковим бажанням, чи прийшло згодом?

Почалася моя кар’єра художниці у 2013 році, коли я усвідомила, що хочу продовжувати те, що робила моя мама-художниця, і робити те, чому вона мене навчала у дитинстві. Спочатку я здобула економічну освіту, отримавши диплом магістра по міжнародній економіці у Київському національному економічному університеті. Однак після численних поїздок місцями сили я зрозуміла, що хочу стати художницею, і знову вступила до університету та отримала диплом магістра за фахом Fine Arts у Києві.

Якими досягненнями та успіхами в Україні Ви пишаєтеся найбільше?

За мою кар’єру я продала понад десять великих робіт на різних аукціонах України та Європи. Мої картини заробили більше 100 тисяч доларів, що пішли у фонди на дітей. Я завжди допомагала дітям і свої роботи не продавала для того, щоб заробити собі на життя. Це був період, коли я повністю віддалася творчості, а також благодійності. Мене підтримали, люди купували роботи. Мої роботи перебувають у колекціях відомих людей. І я щаслива, що ці гроші допомогли врятувати багато дітей і підтримати їхній стан здоров’я.

Я маю багато нагород, які мені вручили в Україні за мою благодійну діяльність щодо захисту екології, оскільки я створила Earthmate (Друг Землі) фестиваль — це сам великий фестиваль, який пов’язав мистецтво та екологію. На жаль, поки що в мене немає можливості продовжувати його робити в Україні, але я дуже чекаю на часи, коли я зможу повернутися до своєї доброї справи.

Де виставлялися Ваші картини за кордоном? 

Я вважаю, що найважливішою виставкою за історію всієї моєї творчості є виставка We are reversal/ HOME, яка відбулася минулого року на Венеціанському бієнале, де я представляла Україну в Musa international pavilion. Це виставка, через яку я як художник, людина, як мама чотирьох дітей, ментально вмерла через війну, але виросла нова я — та ж мама, та ж сама любляча свою батьківщину, свою країну, друзів, батьків, свій народ людина, але в цих картинах (це зовсім нова робота) я показала біль через світло.

Робота, яка наразі виставлятиметься на аукціоні, вона моя найулюбленіша. Ця робота була написана мною, пройшовши через всю мою душу і тугу за моїм домом, за моєю країною — вона називає «Блакитні тіні» (будинків). Блакитні, тому що вони дуже сумують за своїми господарями, які доглядали їх, і на картині можна бачити, що будівлі покинуті, вони безлюдні, вони чекають на повернення, і вони чекають на мир. Це моя улюблена картина ще й тому, що це наша історія, яку ми наразі переживаємо. Поглянувши на цю картину через роки, ми знову зрозуміє, що те, що з нами сталося, ми ніколи не забудемо.

Того року в мене була лише одна виставка – у Венеції – це все, на що я була здатна під час війни, переживши всі страждання, які зазнали наші люди та весь наш народ.

Як війна вплинула на Вашу творчість?

Війна повністю перевернула мене з місць сили на сили в людині. Мої нові роботи вони саме про людину – про те, як я сама пережила та переживаю найстрашніші новини, про те, що відбувається в Україні. За цей час я встигла і згоріти, і померти, але мені також вдалося відродитися – і це все зараз у моїх картинах.

Під час війни всі написані Вами картини передавалися на благодійність. Розкажіть про успіхи, скільки вдалось зібрати допомоги?

Я зібрала понад 15 тисяч доларів, продавши свої картини, і надсилала зібрані кошти до фонду «Охматдит» та у інші фонди, що допомагають дітям.

Незабаром одна з Ваших картин буде виставлена на благодійному аукціоні у Києві. Розкажіть, що це за картина та у чому її особливість, історія написання.

«Блакитні тіні» – це картина-історія. Вона розповідає історію українських сімей, коли жінки з дітьми заради порятунку майбутнього України, майбутнього дітей виїхали з рідного дому, тікаючи від страшної війни.

Я особисто не змогла повернутися додому. На початок вторгнення я знаходилася у Маямі у відпустці разом зі своїми чотирма дітьми. І, звичайно, як мама я ніколи б не привезла дітей у війну. І я перенесла тугу за домівкою на полотно, зобразивши всі ці будинки, що залишилися самотніми, але вірять у те, що люди повернуться додому. Вони чекають на своїх господарів. Я вважаю, що ця робота емоційно дуже переносить прожиту нами історію. Вона яскрава, бо як завжди є віра, завжди є надія, і завжди є якась впевненість, що закінчиться війна, всі повернуться додому, а наша Україна розквітне ще більше – і будинки про це знають, вони просто чекають, тужать, але чекають – «Блакитні тіні».

Чому після вторгнення Росії Ви переїхали саме до США? Як облаштувались в Америці?

Мій син від першого шлюбу живе з батьком у Флориді, і в листопаді 2022 року ми приїхали до нього на велике його особисте свято. Так як двійнята ще вчилися через Zoom, то ми залишилися на всі зимові канікули в Маямі, тому що там і тепліше, і завжди приємніше бути біля океану. Коли в січні ми мали вже летіти додому, школа надіслала листа, повідомивши, що всім американським та іноземним громадянам, що знаходяться в Україні, наполегливо рекомендують залишити країну. Зі школи нам порадили продовжувати навчання в Zoom і ми погодилися, а за місяць почалася війна і ми зовсім не знали.

Ми завжди приїжджали до США на відпочинок, тому в нас не було тут своєї домівки. І ми опинилися як одні з біженців-іммігрантів, в яких закінчилися всі терміни з оренди квартири. Ми не знали куди йти, бо це був найгарячіший сезон у Флориді і орендувати щось, що підходить для нашої великої родини, було досить непросто. Ми вирішили шукати житло в іншому місці, проте нашим головним пріоритетом був високий рейтинг школи, і ми знайшли саме таку як треба в Техасі. Це місце для нас було абсолютно новим, не рахуючи часу, коли мій чоловік приїжджав у Техас на матчі під час спортивної кар’єри. Ми нічого не знали про це місце, але, як виявилося, це чудове місце для сімей з дітьми: безпечне, з дуже хорошими школами. Наша сім’я знайшла будинок і ми зробили вибір на користь цього місця.

Діти пішли до школи через день як ми тільки переїхали до нового будинку. Це все трапилося дуже швидко і тут ми живемо й досі. Звісно ж, це непросто. Минуло рівно два роки відколи ми в США. До цього ми просто сиділи та чекали, сподівалися, що скоро повернемось додому. Зараз я активно пишу картини, ми з чоловіком зайнялися спортом, захоплені нашою родиною та роботою. Також зі мною живе моя сестра та мама, бо вони втратили свої будинки в Україні, і я їх запросила до себе. Так от, всі разом, чекаємо на закінчення війни.

Чи легко вдається будувати кар’єру в США. З якими труднощами Ви стикалися або стикаєтесь зараз?

Найскладніше це було пережити усвідомлення війни. Я як жінка, як мати чотирьох дітей цілий рік ходила з мокрими очима та плакала. Я плакала за будь-яких дій: коли тягла себе на спорт, всі ми пережили той момент, коли було дуже соромно навіть ходити в спортзал та слідкувати за собою. Дуже соромно було навіть зробити догляд. І при цьому ми весь час донатили, весь час збирали на дрони, лікарні та багато іншого. Ми не дозволяли собі насолоджуватися життям — цілий рік я ходила з розбитим серцем, дуже сильно страждала, мені нічого зовсім не хотілося. Тому, коли мені запросили на ArtEgo представити Україну у Венеціанському бієнале у 2022 році я з радістю погодилася. Не дивлячись на чудову пропозицію, я не розуміла як я це робитиму, тому що в мене не було натхнення. Але я зібрала себе в руки і просто намалювала біль, який я переживала, через яскраві барви. Я не можу писати біль в іншому вигляді, тому що вважаю, що мистецтво має приносити радість, світло та усвідомлення, а це завжди про світло, зростання та рух уперед.

Я написала 11 робіт, які згодом усі віддала на благодійність на поміч дітям. Я обрала для себе фонд, який допомагає дітям, та допомагала окремим батальйонам. Це було дуже складно душевно, духовно. Я відчувала ніби більше не живу, мені зовсім нічого не хотілося — тільки мої діти мене рятували і витягували, щоб я вставала вранці, готувала та прибирала, займалася побутом, і це знову пробудило в мені життя.

У першій виставці я взяла участь завдяки Ліці Співаковській, яка простягла мені руку допомоги, запросила мене на виставку та наполягла на тому, щоб я творила далі. Того року я мала лише одну виставку, але я почала використовувати яскраві фарби і прийняла для себе рішення продовжувати далі.

Цього року мене мотивувала друга моя подруга Veronika Radkevich, яка мешкає в США. Вона фотограф і робить першу виставку своїх робіт на Miami Art Basel  — саме вона сказала мені, чому б не подати заявку разом. А в мене руки були опущені, всі в побуті, в дітях – на той момент мені було складно, доки моя мама та сестра не приїхали в США. Але я спробувала своє щастя і отримала відповідь одразу від президента Miami Art Basel та Red Dot Miami & Spectrum Miami – комісія ознайомилися з моєю анкетою та одразу ж акредитували мене. Я отримала місце у виставці та щаслива представляти Україну в Америці – я щаслива, що представляю тут саме Київ, Україну.

Я ще не знаю, наскільки важко тут будувати кар’єру в США, але одне можу сказати, що всіх наших українців, яких я зустрічаю на шляху, я бачу, наскільки ми вміємо виживати в найскладніших умовах. Одне скажу, що ціни на життя значно відрізняються від цін в Україні, але чим складніше, тим більше ми рухаємося вперед, і, я вважаю, що ми зараз набагато сильніші ніж два роки тому. Я говорю про всіх українців, які перебувають тут у США, яких я знаю. Кожен українець займається своєю справою всупереч всьому. Те, що я помітила, що американські люди не дуже люблять займатися підприємництвом. Вони схильні отримувати професію та працювати погодинно, одержуючи за це ставку, але українські люди вони дуже великі підприємці. Я дуже пишаюся тим, що я українка, і що я теж рухаюся вперед. Я сподіваюся ви скоро дізнаєтесь про мої нові проекти.

У США Ви вже зробили перші кроки до успіху. Незабаром картини Лани Кауфман будуть виставлені на виставці Miami Art Basel. Як Ви прийшли до цього? Які картини буде виставлено?

Art Basel це була моя мрія, і я мріяла приїжджати туди не лише як гість, а й як учасник. Минулого року я не була на Art Basel, мені було не до задоволень, не до мистецтва, мені все ще було дуже боляче і я перероджувалася з болю у нове життя, у нову себе. Цього року я можу сказати, що я пишаюся тим, що я українка, і пишаюся тим, що я представляю Україну на американському ринку.

Для своєї виставки я написала 15 великих робіт – усі присвячені Україні, усі присвячені людям. Якщо раніше я писала місця сили, то тепер я вважаю, що місце сили в кожній людині. І виставка, яку я представляю, вона зображує квіти, а квіти для мене саме у цій виставці вони як люди, які і вмирають, і відроджуються, набираються сили, краси та сяють. Вони сильні і у них є своя зброя — у кожної людини є свій стрижень, і все це я зобразила на своїх полотнах.

Найголовнішими моїми картинами є соняшники, які є національною квіткою України. Символічно я зробила жовті соняшники на синьому небі.

Які Ваши плани на майбутнє стосовно розвитку кар’єри?

На майбутнє вже розписані подальші виставки: 2023 — The War Through the Blossoms на Art Basel Miami, Маямі; 2024 — Peace Game у CITY HALL ART GALLERY в Остіні, Техас.

Я активно створюю вже нову виставку, знову ж таки про людей, про усвідомлення, про більш тонкі плани, про те, як ми вмираємо та відроджуємося сильнішими, новішими та усвідомленішими. Мої наступні роботи будуть саме про це. Я дуже люблю робити те, чим я займаюся. Я відчуваю, що я нова Лана Кауфман, що я природжена художниця, та насолоджуюся тим, з яким задоволенням проводжу свій день від світанку до заходу, створюючи свої картини.

Де надалі бачите своє життя – в Україні чи в США?

Усі мої діти ходять школу в США. Старший син Герман через два роки хоче вступити до американського університету. Двійнята Мишко та Соня теж планують вступати до американського ВНЗ. Ну, а найменший Льовушка ще дуже маленький, наступного року він піде до школи, а зараз потихеньку вивчає англійську від старших дітей. Якщо нам з чоловіком вдасться збудувати кар’єру в США – йому на баскетбольній арені, меня на арені мистецтва, це нам допоможе ще більше допомагати Україні.

Як успішна художниця, кохана дружина та мама чотирьох дітей, як вдається все поєднувати?

Можу чесно відповісти на це питання – не вдається все поєднувати, це я вам поклавши руку на серце кажу, не вдається. Не вдається, тому що немає тієї допомоги, яка в мене була в Києві, де ми з чоловіком облаштували наше життя так, щоб в ньому ми могли бути вільними. Вдома ми знайшли людей, на яких ми могли покластися у вихованні наших дітей на той момент, коли ми займаємось роботою. Тут в Америці це не просто зробити — тут є доглядальниці, няні, але як таких вчителів, які могли б дати нашим дітям повною мірою те, що ми самі даємо як батьки, ми поки що не знайшли. Тому побут, звичайно, забирає дуже багато часу та енергії, але через все це ми йдемо до своїх цілей. І до нас на допомогу приїхала моя мама та сестра — у нас взаємна допомога — їм нікуди їхати і нам дуже потрібна їхня допомога та підтримка.

Найголовніше, на що я почала звертати увагу, це те, що я знав працюю та повернулася до своїх знань та практик, які я знайшла на місцях сили – на тих картинах, які я писала. Завдяки цим картинам я згадала, як я проходила цей десятирічний шлях, і це мені дуже допомагає.

Що саме я роблю? Сну в мене зараз набагато менше стало і це, звичайно, проблема, але я згадала, що мені дуже допомагає. Ми чоловіком почали робити йогу і це саме ті асани та вправи, які заряджають енергію на цілий день. Також ми змінили звички в харчуванні, поведінці та відслідковуємо, куди йде енергія та почали змінювати свій спосіб життя. Звичайно, ми все ще в процесі, тому що ми люди і завжди є якісь слабкі місця. Але я вважаю, що все це призводить лише до зростання та усвідомлення свого шляху.

Що Вас мотивує та надихає?

Мене надихають талановиті люди не тільки творчості, але й в бізнесі. Наприклад, нещодавно я слухала виконання скрипки, і музика так зворушила мою душу, що мені захотілося створити картину. І власне так і приходили до мене ідеї створення робіт, які я представлятиму на Art Basel — завдяки людям, які торкнулися струн моєї душі. Я надихаюся митцями, причому сучасними митцями, бізнесменами та їх мистецтвом — бо робити гроші це також митсецтво. Надихають люди, які не лінуються, які розкривають свої таланти, які рухаються вперед, пробують, помиляються, падають і знову встають, і перемагають.