The One in a Million — це закритий жіночий клуб, що об’єднує успішних бізнеследі, які творять сучасну українську історію. Ідеологами та засновницями клубу є Лідія Філатова і Світлана Третякова. У нашому інтерв’ю ми підбиваємо підсумки минулого року, обговорюємо плани на майбутнє — з нотою здорового авантюризму та вірою у здійснення бажань.

На порозі Нового року зазвичай підбивають підсумки. Що ви обов’язково хочете взяти з собою у 2024-й?

Лідія: Плани, які не встигли реалізувати у 23-му. (Усміхається). А вони в нас грандіозні. Клуб розширюється, з’являються нові запити, багато ідей і нових проєктів. Мені приємно, що більшість резиденток The One in a Million повернулися в Україну. Вони всі — люди бізнесу. Це свідчить про те, що бізнес повертається в Україну. Будуть створені нові робочі місця, влаштовані на роботу люди.

Світлана: Для мене 2023 рік пройшов під гаслом: «Якщо не зараз, то коли?» Ми запустили друковану версію Likein.UA, організували та провели перший бізнес-форум у Дубаї. Це складний і масштабний міжнародний проєкт, яким ми пишаємося. Провели велику кількість благодійних проєктів разом із резидентками клубу. Загалом за два роки організували 35 благодійних заходів. За це хочу подякувати всім резиденткам The One in a Million! А ще я втілила свою давню мрію — створила парфуми.

Запуск глянцевого журналу — це справжня авантюра. Ви довго вагалися на старті?

Світлана: Я — за здоровий авантюризм! (Усміхається). Погоджуюсь, авантюризм без причини — це інфантильність, іноді дурощі. А коли у тебе є досвід, знання, партнер, якому ти довіряєш, і фінансовий стимул, то авантюризм — це та сама легкість і каталізатор, яких бракує багатьом досвідченим і успішним. Я справді вважаю, що хто не ризикує, той не п’є шампанського. Запустити глянець у такий складний час було викликом! Хоча я навіть не підозрювала, наскільки це буде колосальна праця. І абсолютно не розвага.

Лідія: Видання журналу — це бізнес. Як і в будь-якому бізнесі, якщо у тебе є ідея й уявлення, як її реалізувати, ти розумієш, що це принесе користь суспільству і знаєш, у  чому цінність продукту — висока ймовірність, що на тебе очікує успіх. Ще на старті я розуміла, що ця історія не завершиться завтра. Тепер я усвідомлюю, що журнал — це надовго. (Усміхається). На сторінках друкованої версії Likein.UA ми розповідаємо про успішні бізнес-кейси, представляємо читачам нові обличчя — це цінно і важливо.

Попри нові амбіційні проєкти, зустрічі резиденток The One in a Million відбуваються регулярно. Як змінюються запити дівчат?

Світлана: Яке стандартне уявлення про жіночий клуб? Зустрілись красиві дівчатка, випили шампанського, зробили гарні фото, максимум вислухали лекцію і розійшлися. Якщо раніше хотіли послухати про молодість, красу, здоров’я, стосунки, то зараз — це більш бізнесові запитання: тайм-менеджмент, управління командою, інвестування. І коли мене питають, чим ми відрізняємося від інших клубів, відповідаю: «Всім». До нас приходять із трьома варіантами запитів: просування особистого бренду, просування бізнесу, освіта та спілкування.

Лідія: Коли ми запускали The One in a Million, я була спрямована не лише на просування бізнесу та особистого бренду резидентів, а й на гармонійний розвиток особистості. Я прописала стратегію розвитку клубу на рік, яка була побудована по колу балансу й спрямована покращити та прокачати скіли у кожній царині нашого життя. Наразі левова частина наших івентів — освітня. На це є запит, але розважальні заходи ми також проводимо.

Як вам вдалося подружити між собою таку кількість жінок?

Світлана: Бізнес-клуб — це не про дружбу. Це про здорове партнерство, екологічне спілкування і взаємовигідні колаборації.

Лідія: Нашим резидентом може бути людина, яка транслює ті самі цінності, що і ми. Умовно, якщо його хороше збігається з моїм хорошим, тоді, можливо, у нас щось і вийде. (Усміхається). Для мене завжди було дуже важливо, хто складає моє оточення. І вважаю, що мені дуже пощастило, бо з дитинства мене оточують чудові, гідні, сильні люди, у яких є чого повчитися. А взагалі…я люблю людей. У кожній людині насамперед намагаюся побачити щось прекрасне.

Що вас мотивує? З боку складається враження, що у вашій добі більш ніж 24 години.

Світлана: Я люблю працювати на результат, і для мене важливо відчувати себе реалізованою та самостійно заробляти. Я отримую задоволення, коли сама заробила і сама витратила. Тому я ніколи не зупиняюся. Боюся зупинитися, боюся випасти з обойми. Тим паче зараз у моєму житті такий класний період — я хочу брати, й мені дають. Головне, щоб у мене вистачило часу на реалізацію планів. Не приховую, іноді я думаю, як мені створити такий бізнес, в якому не доведеться працювати. (Сміється). Адже я працюю з 17 років. Навіть у декреті я була лише три тижні, й одразу повернулася до роботи.

Лідія: Все життя я звикла працювати 24/7. Але у певний момент відчула, що на мені забагато відповідальності: я одночасно вела два великих проєкти — була і є ексклюзивною дистриб’юторкою брендів La Perla та Alberta Ferretti в Україні, й практично не відпочивала. Це почало негативно впливати на інші сфери мого життя. У житті жінки важливий баланс. Саме тому річна стратегія розвитку клубу побудована за колесом балансу. Стосовно мотивації… Колись настає момент, коли ти вже досягла певного статусу та успіху й хочеш поділитися своїми знаннями з оточенням, готова щось дати суспільству. У нас великі плани — створення освітньої платформи та проведення масштабних благодійних заходів. Можливість бути корисною для суспільства і країни — наразі саме це мотивує мене не зупинятися.

Тому ви станете організаторами масштабного благодійного проєкту — Віденського балу в Києві?

Світлана: Ця подія спрямована на розвиток культурної дипломатії між Україною та країнами Європи. Нас уже підтримують міська влада Києва та Відня. Для мене це серйозний і відповідальний захід, до якого я ставлюся з інтересом та долею здорового авантюризму. (Усміхається).

Лідія: Двадцять років тому я про це не замислювалася, але зараз хочу внести свою лепту в культурний розвиток сучасного українського суспільства. Віденський бал у Києві — це розвиток культурної дипломатії, а також усвідомленої благодійності. Моя мета — розповісти про це людям, які, можливо, як і я, хочуть принести благо суспільству і країні, але поки не знають, як це зробити правильно. Вони можуть приєднатися до нас. Разом ми зробимо наш світ трохи кращим.

Повернімося до «безрозмірної» доби. На що вам зараз не вистачає часу, й ви про це шкодуєте?

Світлана: На жаль, довелося поставити «на паузу» вивчення англійської мови. Мені не вистачає часу на спорт. Я не можу так часто спілкуватися з друзями, як хотілося б. Бракує часу на читання. Раніше я читала в літаку та під час відпустки. Зараз ми літаємо рідше, у відпустку я виїжджаю в такому ауті, що закриваю книгу на третій сторінці, й коли повертаюся до неї, не пам’ятаю, про що сюжет.

Лідія: Я також люблю читати — дається взнаки філологічна освіта. Без нової книги я погано почуваюся, але після початку повномасштабної війни стала читати рідше. Мене надихає музика. Ми одружилися з чоловіком 25 років тому. У весільну подорож поїхали на джазовий фестиваль в Монтре. Відтоді щороку з друзями їздимо на цей фестиваль. Я люблю подорожувати старою Європою. Не розумію, навіщо летіти 12 годин і сидіти на острові. (Сміється).

За яким принципом ви обираєте напрямки для відпочинку?

Лідія: Мої улюблені напрямки — Італія і Франція. З року в рік я люблю повертатися хоча б на два дні в невелике містечко Рапалло поблизу Портофіно. В один і той самий 5-зірковий готель, розташований далі від цивілізації. Бо його вінтажний інтер’єр, пляж, вирубаний прямо у скелі, проста, але неймовірно смачна кухня, задіють усі відчуття, щоб насолодитися красою.

Світлана: Подорожі наповнюють мене. Я — естетка, для мене важливий краєвид із вікна готелю, щоб насолоджуватися мальовничим горизонтом за ранковою
філіжанкою кави. Не люблю затримуватися в готелі, мені обов’язково треба скуштувати їжу на місцевому ринку, побачити на власні очі визначні пам’ятки. Минулого літа я відвідала Сицилію і змогла відчути вау-ефект. З якоїсь причини тривалий час я недооцінювала цей регіон. Палермо — це мікс культур і релігій, який відобразився в архітектурі та кухні цієї місцевості.

Що важливо для сучасної жінки?

Світлана: Любити себе і не припиняти вчитися. Це складно і відповідально. Любов до себе — це не егоїзм. Це бути в
гармонії з собою. Знати, коли себе можна потішити, коли пожаліти, а коли зібратися з думками. Вміти планувати свій час. Коли ти правильно плануєш час, ти все встигаєш і не дратуєшся через дрібниці. Важливо бути відкритою для нового і продовжувати вдосконалювати свої знання і таланти. Я збираюся бути дуже активною, захопленою та справною бабулетою. (Сміється). Коли в тобі заводиться внутрішній моторчик, ти цікава і собі, й іншим.

Лідія: Я згодна, що прагнення нових знань — це визначальна риса сучасних жінок. Прямо зараз формується нова еліта суспільства, і важливо, які цінності ми транслюємо молодому поколінню. Ця сфера не так швидко монетизується, але з часом приносить колосальні результати. Ми плануємо на базі The One in a Million
запустити велику освітню платформу, яка допоможе підприємцям-початківцям, де кожна з наших резиденток зможе поділитися досвідом побудови та бачення бізнесу.

Тема номера — Power of Magic. У вас є ритуал для виконання бажань?

Світлана: Треба щодня працювати над своїми бажаннями. Але при цьому вони мають бути якнайбільш неможливими й недосяжними. Я навчалася в школі Джоні Кехо (коуч, мільйонер та філантроп, автор книги про силу думки), де розповідають, як візуалізувати та притягувати бажане. Ліда часто жартує: «Свєта, навізуалізуй красиві цифри для нашого бюджету». Але головне — це працює. Важливо обрати правильну форму: в когось справжня візуалізація, у когось кинута у фонтан монетка, хтось малює афірмації. Я довго загадувала бажання про відпочинок у найдорожчих готелях світу. І цьогоріч відпочивала у відомому готелі, де любить гостювати Опра Вінфрі. Все просто: потрібно не боятися загадувати «нездійсненні» бажання. (Сміється).

Лідія: Бажання завжди збуваються, якщо ти щиро цього прагнеш, якщо розумієш, що не зможеш жити без цього. Я дуже хотіла, щоб у мене народилася донечка. У Ватикані, в соборі Святого Петра, я знову загадала це бажання. І через рік у мене народилася Софія. Мій чоловік жартував, що треба обов’язково повернутися у Ватикан і подякувати Святому Петру. (Усміхається). Хоча… Ні, ця історія почалася набагато раніше. Коли ми були школярами, в Софії Київській екскурсовод розповіла, що з давньогрецької це ім’я перекладається як «мудрість». Я сказала всім, що якщо у мене народиться дівчинка, то назву її лише Софія.