Сімейну лікарку клініки Grace, терапевтку, кардіологиню та клінічну біохімікиню Наталію Суслову називають «енциклопедією людського тіла»: так читати біохімічну карту, геном пацієнта, як це робить вона, вміють одиниці. Та не лише в цьому полягає її лікарський секрет: за кожною формулою і діагнозом Наталія Олександрівна бачить передовсім людину, зі своїм характером, життєвим досвідом та історією, не схожу на жодну іншу.
Наталіє Олександрівно, сьогодні у вас за плечима понад 20 років професійного стажу; членства в Українській гастроентерологічній асоціації, Асоціації реконструктивної та ендоскопічної кардіохірургії, Інституті функціональної медицини (США), Європейській асоціації атеросклерозу та ліпідології. Розкажіть, як починався ваш лікарський шлях?
Ця історія, певно, була написана до мого народження, оскільки я — лікар у третьому поколінні. Усе моє дитинство було суцільним світом медицини, відданої, якісної та з величезною любов’ю до пацієнта. Звісно, приклад мого дідуся (обласного хірурга і військового лікаря), тата, мами, оточення сім’ї, яке переважно складалося з відомих, інтелігентних лікарів, вплинув на мій вибір професії. Хоча зізнаюся, невеликі моменти сумнівів і бажання стати вчителькою чи космонавткою теж були.( Усміхається).
Уже під час навчання в Тернопільському національному медуніверситеті ім. І. Я. Горбачевського викладачі готували нас до майбутніх розчарувань. Звісно, за роки моєї практики лікарські ілюзії не раз розбивалися об реальність. Траплялися колегіальні випадки, коли ми втрачали пацієнтів у реанімаційному відділенні. Цей шлях проходить майже кожен лікар. Пам’ятаю свій перший такий досвід з 18-річним хлопцем, який раптово помер від асептичного менінгіту. У такі моменти з’являється гостре відчуття, що ми не всесильні.
Понад 15 років ви присвятили науковій та викладацькій діяльності (викладали біохімію, клініко-лабораторну діагностику та дієтологію, були і є лекторкою різних навчально-освітніх проєктів). Чому вирішили ділитися своїми знаннями, а не повністю піти у практику?
Біохімія — це складна наука, яку проходять на другому курсі. Скласти іспит з біохімії вважається другою посвятою в студенти: ти видихаєш і розумієш, що інші предмети не такі страшні. Бо це суцільні формули, нові терміни, перетворення. В юному віці опанувати глибину цієї науки складно. Викладати на кафедру біохімії мене запросили на другий день після того, як я захистила кандидатську дисертацію з нормальної фізіології та серцево-судинних захворювань. Я була шокована, адже підготуватися за книжками до лекції точно не встигала. Тож вирішила розповісти студентам із власного досвіду, що таке біохімія, як називається глюкоза в сечі (бо це міжнародна мова), для чого ми робимо аналіз на визначення глюкози в крові тощо. Наприкінці пари вони дали зворотний зв’язок: «Ми нарешті зрозуміли, що це за предметі яка його необхідність у майбутній практиці лікаря». І от тоді я відчула, як круто подавати корисну, а не «суху», інформацію, ділитися досвідом. І вже далі, працюючи з маленькими дітками, важкими випадками, консультуючи щодо різних генетичних проблем, ставлячи діагнози, звертаючи увагу на унікальні симптоми, розплутуючи цілу низку системних захворювань, я завжди згадувала ці біохімічні шляхи й шукала першопричину.
Тому минулого року я створила величезну платформу для лікарів, де ділюся цими знаннями, —клінічну біохімію в медичній практиці. Це мій особистий досвід, досвід світових установ, оскільки я була і є позаштатною консультанткою багатьох європейських клінік, досвід інших біохіміків, з якими спілкуюся і чиї призначення бачу. Я хочу, аби наші медики ставали амбітними й жадібними до інформації. Намагаюся закохувати в медицину і дуже тішуся, коли талановиті студенти, які збиралися залишити практику, дослуховуються до мене і продовжують шлях.
Як змінилося ваше професійне життя з початком повномасштабного вторгнення?
Клініку, в якій я працювала до 24 лютого і з якою ми мали амбітні плани щодо розвитку медицини, довелося закрити. Я залишилася в Києві та продовжила надавати допомогу понад 250 людям з мого округу, які з різних причин також не залишили місто. Пам’ятаю, як ми допомогли чоловіку з інсультом. Через годину після того, як ми його відпустили, він з дружиною приніс свіжоспечений хліб зі словами: «Вам ще довго тут сидіти, за дверима черга людей, тож ми хочемо вас підгодувати. Ми поруч живемо і запрошуємо вас на вечерю». І я вперше від початку повномасштабного вторгнення розплакалася від вдячності.
Ви військова медикиня, лейтенантка медичної служби й часто буваєте на сході. Яку допомогу і кому ви там надаєте?
Останні два роки я — лікарка на колесах, яка здолала тисячі кілометрів (возила документи, висновки діагнозів, виписки, ліки). Крім того, разом із фундацією «Сильні серця», що ми запустили з благодійним фондом Zagoriy Foundation (родиною меценатів, яка підтримує все, що пов’язано з Україною), їздимо у прифронтові зони й на деокуповані території, де працюємо з цивільними людьми, обстежуємо кардіологічно, привозимо ліки й буквально рятуємо серця. За цей час я вивчилася на лікаря УЗД-діагностики, бо мені бракувало цих умінь. Нас чекають на цих територіях. Хтось залишився через хвору дитину, хтось сам інвалід — там теж свої історії, теж людські долі. Це та частина України, яку не всі бачать і не всі розуміють.
Чому після відносної свободи ви погодилися знову сісти в лікарське крісло і прийняли пропозицію очолити медичний напрям у стінах Grace?
Мені бракувало спілкування і комунікації між лікарями. За цим я дуже скучила. Необхідно розвиватися, слухати й учитися в колег, радитися, розв’язувати разом суперечливі питання. Таким має бути життя лікаря — довжиною в його практику.
Позиція медичного лідера клініки передбачає управління колективом. Який ви керівник?
Я завжди намагаюся не ігнорувати людей, знати, як і в кого проблеми, не пройти повз, не запитавши, яку них справи. Мені важливо, як почувається кожен працівник. Пам’ятаю, на одному з моїх попередніх робочих місць напередодні святкування Нового року до мене підійшла одна з медсестер і сказала, що дівчатка-санітарки відмовляються йти на корпоратив, бо трохи соромляться й не мають фінансової можливості підготувати колегам подарунки. Я поспішила до санітарок зі словами: «Ви цілий рік нас балуєте смаколиками, які вирощуєте на своїх городах; хтось робить неймовірну квашену капусту, хтось —огірки, ця турбота для нас неоціненна. І цього разу ми будемо вдячні за такі подарунки. Без вас корпоративу не буде». Так і сталося, дівчата принесли нашим хлопцям-урологам шкарпетки, які сплели власноруч. Адже не вартість визначає цінність подарунка, а увага. Тому я завжди будувала взаємовідносини в колективі на повазі, намагалася згладити гострі кути та вчиняти справедливо.
Повз вас пройшли тисячі пацієнтів та їхніх життєвих історій. Як вам досі вдається зберігати до кожного індивідуальний підхід?
Я справді люблю всіх пацієнтів і в кожному, хто переступає поріг мого кабінету, вбачаю особистість. Бувають люди, які самі зізнаються: «Ой, мене ніхто не витримує, а от ви терпите». Я з усіма на зв’язку 24/7, і це не гучні слова, я справді так працюю. Треба —сідаю за кермо і їду. Бували випадки, коли мені людину необхідно було не тільки почути, а хоча б на хвилину побачити, аби оцінити важкість проблеми. Тож я без вагань вирушала в дорогу.
Лікар входить у сім’ю, і щоб знайти підхід до кожного, вміти підтримати будь-яку бесіду, він має бути високоосвіченою людиною в різних галузях. Кілька років тому до мене на прийом прийшов консул однієї з країн, що перебувала у воєнному конфлікті. Півтори години ми говорили про евакуацію дітей з гарячих точок, про життя там, про місцеву культуру. Якби я свого часу обмежилася виключно медичними знаннями, це все, звісно, було б неможливим.
Який ваш звичайний робочий день сьогодні? Яке місце у вашому графіку відведене собі й ролі дружини та мами?
Раніше моїй родині діставалася лише невелика частинка мене, яку вони могли урвати під час наших спільних відпочинків. За кілька місяців до великої війни ми переїхали з нашої оселі в орендовану, аби жити ближче до моєї роботи й, відповідно, більше часу проводити разом. З вікна квартири було видно клініку, і я відчула, як це класно — прокидатися, снідати з сім’єю, брати каву і йти на роботу без поспіху. 24 лютого розвело нас по різні боки світу, але навіть попри це я стала до рідних ближчою і навіть трохи розбалувала їх своєю увагою. Тому зараз, коли поринаю в черговий новий проєкт, вони лагідно просять мене не забувати про них. Для цього мій графік побудований на жорсткій самодисципліні. Крім роботи в Grace, поїздок на схід разом із «Сильними серцями» та власного медичного хабу, я встигаю приділяти час собі, своїм хобі та навчанню. Я вчуся у трьох вищих школах (з управління в медичній сфері, з нейроімунології та вищій школі з серцево-судинних захворювань у США), знімаю відеолекції для лікарів, спілкуюся з ними в чаті, а також консультую пацієнтів, які вже роками поруч зі мною, а я — біля них. Навіть якщо годину в день я не почитаю чи не повчуся, дуже злюся на себе, бо вважаю, що пропустила щось нове і цінне. Знаходжу час на подорожі, спорт, смачні страви, на улюблених кота й собаку. Знімаю стрес за допомогою стрільби з блочного лука та їзди на високій швидкості. Автомобіль —місце мого усамітнення, де я можу побути наодинці з собою, поплакати, покричати, поспівати, спланувати день. Я легка на підйом і швидко вирішую: без вагань погоджуся видалити п’ять зубів за раз, якщо в цьому є необхідність і якщо це зекономить мій час.
Знаю, що ви зараз пишете книгу. Про що вона буде?
Книга поділена на маленькі історії, де кожна історія —це окрема людина, окрема зустріч у моєму житті. Там є люди, яких ніхто не знає, і є ті, яких знає весь світ. Звісно, це все анонімно, але суть не в прізвищах, а у випадках. Як я пишу в передмові: «Ця книга для пацієнтів, щоб вони могли знайти своїх лікарів. Ні, ця книга для лікарів, щоб вони могли зрозуміти своїх пацієнтів». Це цікаві до сліз випадки. Нотатки лікаря про життєвий досвід.
А чи могли б поділитися найважчими випадками з вашої практики, які запам’яталися найбільше?
Найважча частина роботи пов’язана з дітьми, оскільки левова частина ліків обмежена для прийняття у цьому віці. Наприклад, одна дівчинка через важке невиліковне генетичне захворювання відмовлялася приймати їжу природним способом (через рот), тому в її шлунок була введена стома. І коли в результаті нашої терапії ми на 70% відмовилися від стоми й дитина почала їсти, для мене це стало колосальним досягненням. Був випадок із пацієнтом із задишкою, коли людина не могла й сходами піднятися, підозрювали обструктивні захворювання легень, а насправді виявилася важка форма анемії, й елементарна дотація заліза, закриття дефіцитів змінили полюс якості життя.
Зараз у мене тривалий кейс із п’ятирічною дівчинкою. До зустрічі зі мною батьки пів року не виходили з дому, настільки сильними були прояви аутоагресії дитини. Тепер дівчинка гуляє, спить, дозволяє одягнути її й розчесати, спілкується. Саме знання метаболічної генетики, в яку я занурилася 10 років тому, допомагають мені завжди шукати першопричину. І коли вдається змінити якість життя не однієї людини, а цілої родини, це мотивує та щоразу проймає до сліз.
Єдине, що мене дратує у моїй професії, так це брак часу на допомогу. Інколи є лише 12–15 хвилин на огляд пацієнта, з яких 5–10 хвилин він може роздягатися. Тому зараз, коли сама вчу лікарів, я намагаюся дати їм концентровані знання, завдяки яким вони змогли б тільки глянути на зміни в одному-двох показниках і з великою ймовірністю визначити проблему й допомогти людині.
Як пандемія і повномасштабна війна вплинули на здоров’я українців?
Перші пів року повномасштабного вторгнення частина людей забула про свої хронічні захворювання, бо фокус уваги змістився на інше. Хтось мобілізувався, хтось, навпаки, розклеївся, а хтось завис у прострації. Але ж проблеми нікуди не поділися, вони набрали обертів й нових рис, стали складнішими у лікуванні. Війна обмежила доступ до ліків і медичної допомоги. Змінилася важкість протікання захворювань.
Стресові ситуації стали тригером тих проблем, які, в принципі, у людини могли й не виникнути. Гормональні порушення, збої зі сном, аутоімунні та серцево-судинні захворювання, цукровий діабет, інсульти, інфаркти —це все помолодшало. На перше місце вийшли ПТСР, що спонукало психіатрів, аби збільшити кількість своїх рук, відкривати власні платформи та навчати терапевтів і сімейних лікарів розпізнавати в соматичних проблемах саме психіатрію, призначати антидепресанти, транквілізатори, седативні препарати.
В українців, які вимушено виїхали за кордон, хронічні захворювання також нікуди не зникли. Тому до мене надходить багато прохань від пацієнтів чи їхніх друзів просто проконсультувати їх або зробити експертизу призначень, бо, скажімо, закордонні лікарі не заглиблювалися в проблему, а лікування призначали за поточними скаргами. Відповідно, останні роки стимулювали українську медицину переформатуватися, змінюватися в розрізі війни, зробити акцентна телемедицину, онлайн-допомогу. Війна багато що змінила, але її відлуння ми відчуємо ще й через 5, і через 10 років. Певний час вважалося, що ми всі народжуємося і помираємо зі сталим геномом, але це не так: під впливом зовнішніх факторів, способу життя, стресових ситуацій відбуваються його зміни de novo. Тому будь-яка медицина, допомога, реабілітація повинні йти на випередження цих проблем, рухатися на крок вперед. І вміння лікаря постійно навчатися, аналізувати, шукати першопричину, повертатися до базису (вивчення клінічної біохімії, бо за нею майбутнє) з великою ймовірністю допоможе пацієнту уникнути біди, а лікарю — здобу-ти свій неоціненний досвід!