Олександра Павленко пройшла неймовірний шлях відомого судового адвоката, потрапивши у сферу охорони здоров’я, посідала топові державні позиції та супроводжувала велику кількість проєктів у медицині. Зараз вивчає біомедицину та альтернативні методи лікування у Лондоні (College of naturopathic Medicine — заклад №1 в Європі, що консультує уряд Великої Британії), розвиває свої програми у сфері health та організовує просвітницькі подорожі для змін способу життя людей.

Олександра Павленко:

• health-амбасадор
• засновник ком’юніті здорового довголіття Health Club
• екс-перший заступник Міністра охорони здоров’я України
• ТОП-5 жінок-юристів України за версією Forbes Women
• адвокат з 20-річним стажем та засновник Pavlenko Legal Group
• зареєстрований лобіст при Європейській комісії

Виявилося, що я люблю створювати нове більше, ніж користуватись уже створеним. Навіть якщо це досі приносить прибуток. Не думала про це писати, але всім потрібні приклади. Отже, я не боюся нових викликів і в 41 рік здобуваю медичну освіту.

Припинила бігти життєвий марафон. Припинила щоденні пробіжки. В усьому припинила терти себе об
асфальт. А ще — припиняю вказувати чоловікам, що їм робити. Дати спокій собі та людям — корисна річ,
яка дає щастя. Припинити щось — це прийняти все таким, як воно є. Я просто стала на свій бік, не змінюючи
більше нікого.

Я завжди глибоко йду за інтересом. Інакше який сенс взагалі чимось займатись?

Що б я не починала, я вірю. А ще — беру тишу. Навчилася відпускати все на відкуп Богові. Він знає
краще за мене. А я тільки спостерігаю — чи йде мені все до рук, чи треба сильно напружитись? Умію згортати те, що не йде. Час та сили стали ключовими.

Я не боюся бути смішною, новою, заспаною, нерозчесаною, дивно одягненою, часом трохи набряклою. Бо я на своєму боці. А ще — перестала боятися фраз на кшталт: «Сашо, де ти поділась? Тебе так довго не було
в ефірі». Орієнтуюся лише на свої відчуття. Чи є сенс бути всюди? Спілкуватись з усіма, чіплятись за кожну можливість? Думаю, ні. Я дивакувата для багатьох. Але досить свійська і зрозуміла для тих, хто теж живе
своє життя.

Бути адвокатом — це бути Олександрою, яка є сильна, кваліфікована, іноді категорична та чітка у судових битвах. Вона вела мене понад 20 років туди, де я тепер є. Це — альтер его. Інша Саша, в якій багато легкості й жіночності, навчилася з нею уживатись. Вони ведуть два абсолютно різних життя. Одна використовує репутацію та енергію іншої. Так народжуються такі проєкти, як Health Club, в яких є мікс не тільки свідомості, спокою, рівноваги, а й чіткий план реалізації. Я більше не боюся бути різною.

Поринути у медицину не було радикальним рішенням. Все сталося поступово. Після позиції першого заступника Міністра охорони здоров’я я «закохалась» у тему, але від державної служби було передозування. Поступово йшла в натуропатію, «витягнула» себе саме з певних проблем зі здоров’ям. Свою післяпологову ситуацію. Далі пішов спорт, профілактика, консультації родичів і друзів. Вийшла на власну модель загартовування. А після повномасштабного вторгнення просто почала говорити зрозумілими словами про все це у соцмережах. Фіналом став вступ у Коледж натуропатичної медицини в Лондоні. Зараз я амбасадор із цих питань. Озираюсь назад і розумію: все сталося само собою.

Багатозадачність виявилась хибною рисою. Вона вбиває. Стимулює відчуття, що все під силу. Але
насправді — зношує. Якщо я потрапляю у такий стан, одразу себе зупиняю і фокусуюсь на чомусь одному Вже не боюся повільного темпу. І в консультаціях своїх приписую людям заземлення, як ліки для нервової системи. Від цього немає пігулок, до речі.

Вірити. У Бога і власні сили. Був момент, коли я тільки візуалізовувала. Потім прожила пару років із цим «дитячим магічним мисленням» і почала поєднувати з власними зусиллями. Фраза «Роби, що можеш, і буде, що буде» справді працює. З цим відчуттям я доволі непогано сплю.

Війна забрала у мене Київ та можливість там перебувати часто. Але з хорошого — я позбулася чимало страхів, зокрема страху починати нове. Ніяк не відважувалась залишити адвокатуру на користь медицини. Завжди знаходила себе втягнутою у чужі справи знову. А війна просто вирвала у мене цю професію і нагадала, що можна йти далі. Звичайно, ще втрачена цілісність із родиною, але зустрічі стали цінніше, а зв’язок — міцніше.

Війна подарувала мені оновлення. Починаючи з контактів по всьому світу до стилю життя. Вона привела мене на великі сцени Дубая, Варшави, Відня, Монако зі спічами про здоров’я та довголіття. А також проявила мене як маму і жінку. Дала нове відчуття часу. Хочеться просто жити кожного дня. Ніколи не думала, що буду сама знайомитись із чоловіками, телефонувати людям і розповідати про свої нові проєкти. Війна прошепотіла: «Час пішов, якщо хочеш написати нову історію — дій».

Гумор виявився найсильнішими ліками. До речі, теж натуропатичними. Я постійно сміюся. Навіть регочу. І з себе, і з ситуацій. Ми сміємося з сином, з сестрою, з усіма. Телефоную одній людині по роботі, а він мені каже: «Чому я з тобою завжди хочу сміятись?». Значить, мені є чим прикрасити цей світ. Занадто довго я була серйозною — з таким обличчям світ не підкорюють. Все має бути легше, ніж раніше.

Я не вмію підлаштовуватись під модні хвилі та тренди. Все, що я роблю, просто йде зсередини. Раніше я комплексувала та почувалася «не на часі», а зараз поважаю власне розуміння світу і знаю, що «бути поза часом» — це і є молодість та довголіття. Всі ресурси — всередині нас.